«Так хочеться почути рідне українське слово…»

Тарас Шевченко понад усе любив і цінував рідну мову, перетворивши її на зброю у боротьбі з поневолювачами свого народу

9 березня (1814 р.) – День народження Тараса Шевченка, а 10 березня (1861 р.) – день смерті поета. З 47  відпущених Богом років життя більше половини Тарас Шевченко прожив на чужині – у виключно російськомовному середовищі. Адже, коли хлопчині виповнилося чотирнадцять з половиною, поміщик Енгельгардт забрав його з собою. Спочатку у Вільно, а потім у Петербург, де він йому прислуговував. Там, на берегах холодної Неви, як згодом згадував Тарас, «рідну, але скалічену, мову» він чув лише від панської прислуги.

До 10-річного заслання Шевченко побував на рідній українській землі лише двічі: вперше як студент Академії мистецтв – з травня 1843-го по лютий 1844-го. А  вдруге як член археологічної комісії: з квітня 1845-го по квітень 1847-го. Саме під час других відвідин України поет був заарештований на дніпровській переправі і запроторений на 10 років у заслання, яке відбував у Оренбурзьких степах. Після того, як термін заслання закінчився, йому дозволили лише один раз приїхати в Україну і пробути тут усього 2 місяці. Не складно підрахувати, що у дорослому житті великий поет провів на рідній землі менше 3 років. Але рідної мови не лише не забув, а у переймався її «нелегкою долею».

Так, у передмові до невиданого «Кобзаря» 1847 року він писав:

«Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді й читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгари, чорногори, москалі – всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви, братія моя? Може, злякались нашестя іноплемінних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московськи не пишемо?.. Кричать о єдіной славянской літературі, а не хочуть і заглянуть, що робиться у слов'ян. Але, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте розумно во ім'я матері нашої України безталанної».

Разом з тим Тарас Григорович поважав і російську мову. Перебуваючи на засланні, він писав Михайлові Лазаревському:

«Пришліть ради поезії святої Лермонтова хоч один том, велику, превелику радість пришлете мені разом з ним».

Чи міг Шевченко писати російською? Звісно, що міг, майже все своє доросле життя провівши у російськомовному середовищі. Більш того, після того як світ побачив «Кобзар», йому пропонували «забути мову малоросів», натякаючи на щедру грошову винагороду. З цього приводу він написав у «Гайдамаках»:

Коли хочеш грошей

Та ще й слави, того дива,

Співай про Матрьошу,

Про Парашу, радість нашу,

Султан, паркет, штори…

У 1842 році Тарас пише українському письменнику й етнографу Якову Кухаренку:

«Переписав я оце свою «Слепую», та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що оце я сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Мене тут і земляки, і не земляки зовуть дурним (за те, що писав «мужицькою» мовою – прим. Авт.). Але що я маю робити, хіба ж я винен, що уродився не кацапом чи французом».

Поет зі зневагою ставився до тих співвітчизників, які зрікалися чи «забували» свою рідну мову. У поемі «І мертвим і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» він картав їх за це:

І Коллара читаєте

З усієї сили

І Шафарика, і Ганка,

І в слав'янофіли

Так і претесь… І всі мови

Словянського люду –

Всі знаєте. А своєї

Дастьбі… Колись будем

І по-своєму глаголать,

Як німець покаже

Та до того й історію

Нам нашу розкаже…

В сьогоднішній Росії «шевченкознавці» стверджують, що «російська земля стала для Шевченка ріднішою, ніж українська і тут він почувався як вдома». Подібні інсинуації переконливо спростовують листи поета. В одному з них, адресованому братові Микиті, він писав:

«Як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому. Бо москалі чужі люди, тяжко з ними жити. Немає з ким поплакати, ні поговорити. Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово».

А ось витримка з листа до троюрідного брата Варфоломія Шевченка 1860 року:

«Шкода, що твої хлопці написали до мене чорт зна по-якому; вони хоч би в Прісі вчилися писати по-людському». Не менш різко реагує і на лист свого товариша Якова Кухаренка:

«А тепер я заходжусь сердитись на тебе, отамане, наш батьку кошовий! Мабуть, ти давно в землях християнських не бував і доброї мови християнської не чував, що зовеш мене закадишним другом. Чи ж чути було коли-небудь меж християнами таке бридке, паскудне слово? Мабуть, ти, батьку, забув нашу християньску мову і дощенту побусурманувся?». При цьому з великою пошаною відгукується про Василя Григоровича, секретаря Товариства заохочування художників Петербурга, якому присвятив поему «Гайдамаки»:

Єсть у мене щирий батько

(Рідного немає)

Не одцуравсь того слова,

Що мати співала

Не оцуравсь того слова,

Що про Україну

Сліпий старець, сумуючи,

Співає під тином

Перебуваючи у засланні, Шевченко просить Андрія Козачковського прислати йому в Новопетрівське укріплення «Слово о полку Ігоревім»:

«Давно ворушиться у мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик «Слово о полку Ігоревім». Те ж саме він пише ще одному товаришеві – Іларіону Срезневському:

«Бачиш, у мене давно вже думка заворушилась перевести його на наш милий, на наш любий ураїнський язик».

Рідна мова для Тараса Шевченка була не просто мовою спілкування, написання своїх геніальних творів. Вона для нього стала мовою-зброєю, за допомогою якої він розповідав про скривджених українців, закликаючи їх до боротьби зі своїми гнобителями. Наприклад, у «Подражанії 11 псалму» Тарас Григорович не просто переказує біблійний текст, а вкладає актуальний для українських реалій того часу зміст.

Тарас Шевченко, переслідуваний за своє вольнодумство і  любов до України російським царатом, прожив нелегке життя. Більша його частина минула на чужині. Але він не зрікся рідної мови, хоч би й міг, цим самим полегшивши своє життя. Та він не став прислужником Російської імперії у мовній царині, а земляків-перевертнів, які вчинили заради власного благополуччя інакше, презирав.

Відомий російський літератор і громадський діяч Анатолій Луначарський у 1911 році писав, що «Шевченко закоханий у красу української мови, її словесну розкіш, чудову співучість, невичерпний гумор».

Тарас Шевченко: яким його запам'ятали сучасники       

ЗОВНІШНІСТЬ

Ось як описували сучасники зовнішність 29-літнього Шевченка: молодий, здоровий, середнього зросту, широкоплечий, міцно збудований. Його кругле виголене обличчя було прикрашене бакенбардами, волосся вистрижене по-козацькому, але зачесане назад. Він був темний блондин, з його лиця пробивалася відвага, в темно-сірих невеличких очах світилися розум та енергія. Голос у нього був м’який, в ході й рухах – зосередження. При першій зустрічі із ним у ньому не примічалося нічого привабливого, навпаки, він здавався холоднуватим, сухим, хоч і простим, приступним.

До людей ставився спершу недовірливо і перед першим-ліпшим не відкривав своєї душі, особливо бував замкнутий супроти тих, хто добивався викликати в нього одвертість та щирість. Зате коли пізнавав чоловіка й відкривав у нім бодай одну гарну рисочку, прив’язувався до нього, а як знаходив у тій людині взаємність, віддавався йому цілим серцем. Примітними рисами характеру були доброта, м’якість, навіть делікатність, що суперечило його суворій масці, незвичайна простота, природність, безкорисливість, навіть саможертовність. На кривду й несправедливість його серце запалювалося гнівом і вибухало, немов вулкан, – тоді він міг бути й несамовитим. З бідними ділився останнім.

ЧОМ ТИ ДІЛА НЕ РОБИШ?

Пишучи поему «Катерина», Т. Шевченко питав у І. Сошенка:

– А послухай, Соха, чи воно так до ладу буде?

– Та одчепись ти, кажу, зі своїми віршами! – гримає на нього Сошенко. – Чом ти діла не робиш? Під «ділом» Шевченків приятель-художник розумів живопис, малярство. Згодом, коли до Шевченка прийшла слава великого поета, Сошенко виправдовувався:

– А хто ж його знав, що з нього зробиться такий великий поет? – і доповнював: – А все-таки я стою на своєму: що, якби він покинув вірші, був би ще більшим живописцем, ніж поетом.

НЕЩАСЛИВЕ КОХАННЯ

1843 року Шевченко покохав Теодосію, доньку кирилівського попа Григорія Кошиця, того самого, в якого хлопцем наймитував. Дівчина відповіла на почуття поета, і вони хотіли одружитися, але не було на те батьківської волі. Старі Кошиці хотіли якимись хитрощами розлучити закоханих. У вересні, коли Шевченко гостював у Кирилівці, жінка Прокопа Демченка повила дитину. Мати Теодосії умовила Демченків кликати за хрещених Тодосю й Тараса, маючи на думці, що її дочка не знає, що кумі й кумові в ті часи не можна було за звичаєм та законом одружуватися. Одначе дівчина здогадалася, до чого йдеться, взяла дитину Демченків, пішла з нею до іншого попа й охрестила її з іншим кумом. Після того Кошиці вже просто не дали благословення молодим і відмовили Шевченку. Поет змушений був відступитися. Цікаво, що сама Теодосія так і не відцуралася свого кохання. Вона відмовилася виходити заміж, збожеволіла і вмерла 1884 року.

НОВИЙ ЖУПАН

Шевченко, перебуваючи в 1845-1846 роках у Переяславі, жив, як відомо, у свого приятеля М. Козачковського. Він часто бував задуманий, недбалий до себе, часом нікого не помічав довкола. Нового одягу шити не любив, ходив у старому. Довідавшись, коли Шевченко мав отримати гроші від Київської Археографічної комісії, де служив, Козачковський за тиждень до того покликав кравця і, поки поет спав, дав йому зняти мірку із його старої одежі. Коли Шевченко одержав гроші, кравець приніс нового жупана. Шевченка це дуже здивувало. – Як? Який жупан? – Ви ж, панотчику, замовляли жупан на сьогодні, й мірку знімав із вас. – Що за біс? Нічого не згадаю! І торгувався? – Аякже. Шевченко віддав гроші і заспокоївся.

ВЕРБОВА ПАЛИЦЯ

Коли Т. Шевченка в жовтні 1850 року переводили в Новопетровськ, поет знайшов на вулиці в Гур’єві вербову ломаку: вона служила йому палицею в дорозі. Прибувши у форт, Шевченко застромив палицю в землю на солдатському городі, і з неї виросло перше дерево в Новопетровську. Пізніше, при підтримці коменданта фортеці Ускова, вибрав він місце для саду (верст за дві од форту), зробив план, розмітив, де які дерева садити, і восени 1853 року на тому місці закипіла робота. Дерева виписали з Астрахані і з Гур’єва, перевезли також, за порадою Шевченка, і великі шовковиці з Ханга-Баби. В саду збудували для родини коменданта літній дімець і альтанку. Біля альтанки спорудили землянку, яка стала місцем творчого натхнення самого Шевченка. Форт Новопетровський було скасовано 1857 року і перейменовано в Олександрівське. Сад став міським і звався весь час садом Шевченка, а землянка – дімцем Шевченка.

СВЯТИЙ ВОГОНЬ

Шевченко, коли сперечався, запалювався, доходячи до пафосу. В запальності його, однак, не було ні злоби, ні пихи – тільки святий вогонь відчуття правди й справедливості. Коли ж бачив, що супротивник набирається пихи, поет дозволяв собі різко його осмикнути. В суперечках він висловлювався гостро, аж співбесідники побоювалися за нього. Особливо несамовитий ставав поет, коли заходила мова про кріпацтво – це була його глибока й болюча рана. Якось у гостях в Я. Полонського згадав поет своє дитинство і те, що родичі його і досі кріпаки. Від таких споминів аж заплакав, аж зубами заскреготав і, нарешті, так ударив кулаком об стіл, що чашки з чаєм попадали на підлогу.

ШЕВЧЕНКО В ОПИСІ ТУРГЕНЄВА

Ось як малює Шевченка в останні роки життя російський письменник І. Тургенєв: широкоплечий, присадкуватий, кремезний, це був козак зі слідами солдатської муштри. Голова в нього була гостроверха, майже зовсім лиса, чоло високе, зморшкувате, очі невеликі, сірі, ніс широкий, губи покриті широкими густими вусами. Погляд був здебільшого суворий, недовірливий, іноді світився ніжною ласкою разом з гарною, доброю усмішкою. Постать – вайлувата. Руки спокійні. Хода поважна. Голос трохи хрипкий. Взимку одягавсь у високу смушкову шапку й кожух.                                         

«Так хочеться почути рідне українське слово…»

«Так хочеться почути рідне українське слово…»

Тарас Шевченко понад усе любив і цінував рідну мову, перетворивши її на зброю у боротьбі з поневолювачами свого народу

9 березня (1814 р.) – День народження Тараса Шевченка, а 10 березня (1861 р.) – день смерті поета. З 47  відпущених Богом років життя більше половини Тарас Шевченко прожив на чужині – у виключно російськомовному середовищі. Адже, коли хлопчині виповнилося чотирнадцять з половиною, поміщик Енгельгардт забрав його з собою. Спочатку у Вільно, а потім у Петербург, де він йому прислуговував. Там, на берегах холодної Неви, як згодом згадував Тарас, «рідну, але скалічену, мову» він чув лише від панської прислуги.

До 10-річного заслання Шевченко побував на рідній українській землі лише двічі: вперше як студент Академії мистецтв – з травня 1843-го по лютий 1844-го. А  вдруге як член археологічної комісії: з квітня 1845-го по квітень 1847-го. Саме під час других відвідин України поет був заарештований на дніпровській переправі і запроторений на 10 років у заслання, яке відбував у Оренбурзьких степах. Після того, як термін заслання закінчився, йому дозволили лише один раз приїхати в Україну і пробути тут усього 2 місяці. Не складно підрахувати, що у дорослому житті великий поет провів на рідній землі менше 3 років. Але рідної мови не лише не забув, а у переймався її «нелегкою долею».

Так, у передмові до невиданого «Кобзаря» 1847 року він писав:

«Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді й читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгари, чорногори, москалі – всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви, братія моя? Може, злякались нашестя іноплемінних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московськи не пишемо?.. Кричать о єдіной славянской літературі, а не хочуть і заглянуть, що робиться у слов'ян. Але, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте розумно во ім'я матері нашої України безталанної».

Разом з тим Тарас Григорович поважав і російську мову. Перебуваючи на засланні, він писав Михайлові Лазаревському:

«Пришліть ради поезії святої Лермонтова хоч один том, велику, превелику радість пришлете мені разом з ним».

Чи міг Шевченко писати російською? Звісно, що міг, майже все своє доросле життя провівши у російськомовному середовищі. Більш того, після того як світ побачив «Кобзар», йому пропонували «забути мову малоросів», натякаючи на щедру грошову винагороду. З цього приводу він написав у «Гайдамаках»:

Коли хочеш грошей

Та ще й слави, того дива,

Співай про Матрьошу,

Про Парашу, радість нашу,

Султан, паркет, штори…

У 1842 році Тарас пише українському письменнику й етнографу Якову Кухаренку:

«Переписав я оце свою «Слепую», та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що оце я сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Мене тут і земляки, і не земляки зовуть дурним (за те, що писав «мужицькою» мовою – прим. Авт.). Але що я маю робити, хіба ж я винен, що уродився не кацапом чи французом».

Поет зі зневагою ставився до тих співвітчизників, які зрікалися чи «забували» свою рідну мову. У поемі «І мертвим і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» він картав їх за це:

І Коллара читаєте

З усієї сили

І Шафарика, і Ганка,

І в слав'янофіли

Так і претесь… І всі мови

Словянського люду –

Всі знаєте. А своєї

Дастьбі… Колись будем

І по-своєму глаголать,

Як німець покаже

Та до того й історію

Нам нашу розкаже…

В сьогоднішній Росії «шевченкознавці» стверджують, що «російська земля стала для Шевченка ріднішою, ніж українська і тут він почувався як вдома». Подібні інсинуації переконливо спростовують листи поета. В одному з них, адресованому братові Микиті, він писав:

«Як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому. Бо москалі чужі люди, тяжко з ними жити. Немає з ким поплакати, ні поговорити. Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово».

А ось витримка з листа до троюрідного брата Варфоломія Шевченка 1860 року:

«Шкода, що твої хлопці написали до мене чорт зна по-якому; вони хоч би в Прісі вчилися писати по-людському». Не менш різко реагує і на лист свого товариша Якова Кухаренка:

«А тепер я заходжусь сердитись на тебе, отамане, наш батьку кошовий! Мабуть, ти давно в землях християнських не бував і доброї мови християнської не чував, що зовеш мене закадишним другом. Чи ж чути було коли-небудь меж християнами таке бридке, паскудне слово? Мабуть, ти, батьку, забув нашу християньску мову і дощенту побусурманувся?». При цьому з великою пошаною відгукується про Василя Григоровича, секретаря Товариства заохочування художників Петербурга, якому присвятив поему «Гайдамаки»:

Єсть у мене щирий батько

(Рідного немає)

Не одцуравсь того слова,

Що мати співала

Не оцуравсь того слова,

Що про Україну

Сліпий старець, сумуючи,

Співає під тином

Перебуваючи у засланні, Шевченко просить Андрія Козачковського прислати йому в Новопетрівське укріплення «Слово о полку Ігоревім»:

«Давно ворушиться у мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик «Слово о полку Ігоревім». Те ж саме він пише ще одному товаришеві – Іларіону Срезневському:

«Бачиш, у мене давно вже думка заворушилась перевести його на наш милий, на наш любий ураїнський язик».

Рідна мова для Тараса Шевченка була не просто мовою спілкування, написання своїх геніальних творів. Вона для нього стала мовою-зброєю, за допомогою якої він розповідав про скривджених українців, закликаючи їх до боротьби зі своїми гнобителями. Наприклад, у «Подражанії 11 псалму» Тарас Григорович не просто переказує біблійний текст, а вкладає актуальний для українських реалій того часу зміст.

Тарас Шевченко, переслідуваний за своє вольнодумство і  любов до України російським царатом, прожив нелегке життя. Більша його частина минула на чужині. Але він не зрікся рідної мови, хоч би й міг, цим самим полегшивши своє життя. Та він не став прислужником Російської імперії у мовній царині, а земляків-перевертнів, які вчинили заради власного благополуччя інакше, презирав.

Відомий російський літератор і громадський діяч Анатолій Луначарський у 1911 році писав, що «Шевченко закоханий у красу української мови, її словесну розкіш, чудову співучість, невичерпний гумор».

Тарас Шевченко: яким його запам'ятали сучасники       

ЗОВНІШНІСТЬ

Ось як описували сучасники зовнішність 29-літнього Шевченка: молодий, здоровий, середнього зросту, широкоплечий, міцно збудований. Його кругле виголене обличчя було прикрашене бакенбардами, волосся вистрижене по-козацькому, але зачесане назад. Він був темний блондин, з його лиця пробивалася відвага, в темно-сірих невеличких очах світилися розум та енергія. Голос у нього був м’який, в ході й рухах – зосередження. При першій зустрічі із ним у ньому не примічалося нічого привабливого, навпаки, він здавався холоднуватим, сухим, хоч і простим, приступним.

До людей ставився спершу недовірливо і перед першим-ліпшим не відкривав своєї душі, особливо бував замкнутий супроти тих, хто добивався викликати в нього одвертість та щирість. Зате коли пізнавав чоловіка й відкривав у нім бодай одну гарну рисочку, прив’язувався до нього, а як знаходив у тій людині взаємність, віддавався йому цілим серцем. Примітними рисами характеру були доброта, м’якість, навіть делікатність, що суперечило його суворій масці, незвичайна простота, природність, безкорисливість, навіть саможертовність. На кривду й несправедливість його серце запалювалося гнівом і вибухало, немов вулкан, – тоді він міг бути й несамовитим. З бідними ділився останнім.

ЧОМ ТИ ДІЛА НЕ РОБИШ?

Пишучи поему «Катерина», Т. Шевченко питав у І. Сошенка:

– А послухай, Соха, чи воно так до ладу буде?

– Та одчепись ти, кажу, зі своїми віршами! – гримає на нього Сошенко. – Чом ти діла не робиш? Під «ділом» Шевченків приятель-художник розумів живопис, малярство. Згодом, коли до Шевченка прийшла слава великого поета, Сошенко виправдовувався:

– А хто ж його знав, що з нього зробиться такий великий поет? – і доповнював: – А все-таки я стою на своєму: що, якби він покинув вірші, був би ще більшим живописцем, ніж поетом.

НЕЩАСЛИВЕ КОХАННЯ

1843 року Шевченко покохав Теодосію, доньку кирилівського попа Григорія Кошиця, того самого, в якого хлопцем наймитував. Дівчина відповіла на почуття поета, і вони хотіли одружитися, але не було на те батьківської волі. Старі Кошиці хотіли якимись хитрощами розлучити закоханих. У вересні, коли Шевченко гостював у Кирилівці, жінка Прокопа Демченка повила дитину. Мати Теодосії умовила Демченків кликати за хрещених Тодосю й Тараса, маючи на думці, що її дочка не знає, що кумі й кумові в ті часи не можна було за звичаєм та законом одружуватися. Одначе дівчина здогадалася, до чого йдеться, взяла дитину Демченків, пішла з нею до іншого попа й охрестила її з іншим кумом. Після того Кошиці вже просто не дали благословення молодим і відмовили Шевченку. Поет змушений був відступитися. Цікаво, що сама Теодосія так і не відцуралася свого кохання. Вона відмовилася виходити заміж, збожеволіла і вмерла 1884 року.

НОВИЙ ЖУПАН

Шевченко, перебуваючи в 1845-1846 роках у Переяславі, жив, як відомо, у свого приятеля М. Козачковського. Він часто бував задуманий, недбалий до себе, часом нікого не помічав довкола. Нового одягу шити не любив, ходив у старому. Довідавшись, коли Шевченко мав отримати гроші від Київської Археографічної комісії, де служив, Козачковський за тиждень до того покликав кравця і, поки поет спав, дав йому зняти мірку із його старої одежі. Коли Шевченко одержав гроші, кравець приніс нового жупана. Шевченка це дуже здивувало. – Як? Який жупан? – Ви ж, панотчику, замовляли жупан на сьогодні, й мірку знімав із вас. – Що за біс? Нічого не згадаю! І торгувався? – Аякже. Шевченко віддав гроші і заспокоївся.

ВЕРБОВА ПАЛИЦЯ

Коли Т. Шевченка в жовтні 1850 року переводили в Новопетровськ, поет знайшов на вулиці в Гур’єві вербову ломаку: вона служила йому палицею в дорозі. Прибувши у форт, Шевченко застромив палицю в землю на солдатському городі, і з неї виросло перше дерево в Новопетровську. Пізніше, при підтримці коменданта фортеці Ускова, вибрав він місце для саду (верст за дві од форту), зробив план, розмітив, де які дерева садити, і восени 1853 року на тому місці закипіла робота. Дерева виписали з Астрахані і з Гур’єва, перевезли також, за порадою Шевченка, і великі шовковиці з Ханга-Баби. В саду збудували для родини коменданта літній дімець і альтанку. Біля альтанки спорудили землянку, яка стала місцем творчого натхнення самого Шевченка. Форт Новопетровський було скасовано 1857 року і перейменовано в Олександрівське. Сад став міським і звався весь час садом Шевченка, а землянка – дімцем Шевченка.

СВЯТИЙ ВОГОНЬ

Шевченко, коли сперечався, запалювався, доходячи до пафосу. В запальності його, однак, не було ні злоби, ні пихи – тільки святий вогонь відчуття правди й справедливості. Коли ж бачив, що супротивник набирається пихи, поет дозволяв собі різко його осмикнути. В суперечках він висловлювався гостро, аж співбесідники побоювалися за нього. Особливо несамовитий ставав поет, коли заходила мова про кріпацтво – це була його глибока й болюча рана. Якось у гостях в Я. Полонського згадав поет своє дитинство і те, що родичі його і досі кріпаки. Від таких споминів аж заплакав, аж зубами заскреготав і, нарешті, так ударив кулаком об стіл, що чашки з чаєм попадали на підлогу.

ШЕВЧЕНКО В ОПИСІ ТУРГЕНЄВА

Ось як малює Шевченка в останні роки життя російський письменник І. Тургенєв: широкоплечий, присадкуватий, кремезний, це був козак зі слідами солдатської муштри. Голова в нього була гостроверха, майже зовсім лиса, чоло високе, зморшкувате, очі невеликі, сірі, ніс широкий, губи покриті широкими густими вусами. Погляд був здебільшого суворий, недовірливий, іноді світився ніжною ласкою разом з гарною, доброю усмішкою. Постать – вайлувата. Руки спокійні. Хода поважна. Голос трохи хрипкий. Взимку одягавсь у високу смушкову шапку й кожух.