Байрон і Мазепа

Грецький національний герой, що прославив видатного українця і «ввів» його до світової літератури

Цьогоріч виповнюється 200 років з часів Грецької революції, що привела до визвольної боротьби греків проти Османської імперії й створення новочасної Грецької держави. В тодішній Європі мав поширення «грецький міф», витворений у часи Відродження. Багато освічених європейців жили цим міфом, вважаючи античну Грецію колискою європейської цивілізації. Цей міф суттєво допоміг Греції «стати на ноги». В Європі симпатизували грекам, допомагали їм у боротьбі за незалежність. Серед відомих учасників цієї боротьби був англійський поет-романтик Джордж Гордон Байрон (1788 — 1824), який на свої гроші купив корабель (бріг), зброю, найняв пів тисячі солдатів, подавшись із ними в 1823 р. на допомогу грекам. Там же, в Греції, він помер від хвороби.

Сьогодні в Греції Байрон шанується як національний герой. Його вважають зачинателем філелінізму — руху солідарності європейців із грецьким народом, що боровся проти турків. Грецький варіант вимови прізвища поета Вірон — нині популярне чоловіче ім’я в Греції. А одне з передмість Афін має назву Віронас — на честь Байрона.

Незадовго перед поїздкою в Грецію Байрон пише і видає в 1819 р. поему «Мазепа». В центрі твору — відомий український гетьман. При написанні поеми Байрон використав твір Вольтера «Історія Карла ХІІ», виданий у 1731 р. У ньому, зокрема, говориться, що молодий Іван Мазепа служив у польського короля Яна-Казимира. І що тоді він закохався в молоду дружину одного впливового й багатого вельможі. Останній, дізнавшись про це, наказав своїм слугам схопити Мазепу й прив’язати до спини коня. Кінь і поніс нещасливого коханця далеко — аж у степи України.

У поемі «Мазепа» головний герой після поразки в Полтавській битві оповідає цю історію своєї молодості шведському королю Карлу ХІІ. Основна частина поеми — це монолог старого гетьмана, який зображується з симпатією.

Байрон, пишучи про Мазепу, ніби писав про себе. У 1819 р. він, перебуваючи в Італії, закохався в Терезу, графиню Гвіччіолі. Вона була одружена, а її чоловік був старший за неї на 40 років. Ситуація подібна до того, яка описується в поемі. До речі, її героїню, в яку закоханий майбутній гетьман, теж чомусь (?) зовуть Тереза.

Є в творі й прихована іронія (чи самоіронія?). Під час розповіді Мазепи про свою любовну пригоду Карл ХІІ засинає. Мовляв, кому вона цікава.

У поемі Мазепу змушують покинути Варшаву, королівський двір. І він опиняється в дикій, але вільній Україні, де й стає козацьким очільником. Байрон також змушений був через скандали покинути свою рідну Англію, зрештою «цивілізовану Європу» й опинитися в «дикій» Греції, де вожді визвольної боротьби часто не могли знайти спільної мови між собою, а країна перебувала в тяжкому стані, не маючи змоги ефективно протистояти туркам.

Байрон начебто повторював «шлях Мазепи». Щоправда, він так і не став очільником людей, що боролися за свою незалежність, — на відміну від свого українського героя. Хоча все могло бути — якби не передчасна смерть поета. Адже його аристократичне походження, енергійність, завзятість, а також чимала популярність як письменника в Європі могли б зробити Байрона вождем греків. Але не будемо вдаватися до альтернативної історії.

Поема «Мазепа», герой якої, в певному сенсі, був вираженням Я автора, стала популярною і справила чималий вплив не лише на літературу, а й на живопис, музику. Цьому, безперечно, сприяла постать самого Байрона. Він став чи не найвидатнішим у Європі поетом-романтиком. Його намагалися наслідувати — як у літературі, так і в житті. 

Уже в 20-х роках ХІХ ст. з’явилася низка полотен французьких художників (Жана Луї Жеріко, Фердинанда Віктора Делакруа, Еміля Жана Верне, Луї Буланже) та їх репродукції, на яких зображений Мазепа, прив’язаний до коня. Ця тема стає популярною в живописі. До неї з часом почали звертатися різні художники Європи й Північної Америки. Також Мазепинська тема набуває популярності в музиці. В 1851 р. відомий у країнах Європи композитор, диригент і піаніст Ференц Ліст написав симфонічну поему «Мазепа». А в 1861 р. ірландський композитор та оперний співак Майкл Вільям Балф створив кантату під такою ж назвою. Загалом у ХІХ — на початку ХХ ст. чимало композиторів Європи присвячували Мазепі свої твори.

Започаткована Байроном Мазепинська тема, закономірно, отримала відгук у імперській Росії, де Мазепу трактували як зрадника.

Представити образ цього козацького гетьмана в позитивному плані спробував поет-декабрист Кондратій Рилєєв у поемі «Войнаровськи», надрукованій у 1825 р. — якраз напередодні декабристського повстання.

Образ Мазепи в поемі неоднозначний. Боротьба цього гетьмана проти Петра І, це радше боротьба політична — з самовладдям царя. В Мазепи «своя правда», як і в Петра. Мазепа хоче принести користь для своєї батьківщини, звільнити її від тиранства. Але в кінцевому рахунку ця боротьба закінчується поразкою й прокляттям Мазепи. Козак, який прибув із Батурина, розповідає гетьману, що народ шанує царя Петра, радується його перемозі. Натомість Мазепу «клянуть українці повсюди».

Сам же Войнаровський, племінник Мазепи, мусить визнати, що боротьба гетьмана за свободу закінчилась її похованням:

...Усі признали

Що ми з Мазепою ховали

Своєї батьківщини волю.

При певній симпатії до Мазепи, як борця проти самовладдя, автор дає зрозуміти, що його повстання було марним. Принаймні таке враження може скластися після прочитання поеми.

У 1828 р. тодішнє світило російської поезії Олександр Пушкін пише поему «Полтава». В ній він свідомо дискутує з Байроном, а також з Рилєєвим, які зображували Мазепу в позитивному плані. Пушкінська «Полтава» з позицій «старшого брата» прославляє суперника Мазепи — царя Петра. Це був один із перших апологетично-імперських творів Пушкіна. Є така думка, що він його написав з метою демонстрації своєї відданості офіційній ідеології, щоб убезпечити себе від переслідувань з боку влади. «Полтаву» високо оцінив цар Микола І. Можна сказати навіть так: «Полтава» стала важливим кроком у перетворенні Пушкіна на придворного поета. Цікаво, що російська літературна критика без особливого захоплення сприйняла цей твір. Негативну оцінку йому дав Віссаріон Бєлінський.

Основна сюжетна лінія «Полтави» — здавалося б, не політична, як у Рилєєва, а любовна, як у Байрона. В творі описуються перипетії кохання старого гетьмана й юної Мотрі Кочубеївни. Остання втікає до Мазепи від батьків. Ті, звісно, обурені такою поведінкою дочки. Бажаючи помститися, генеральний суддя Василь Кочубей, батько Мотрі, та полтавський полковник Іван Іскра пишуть донос на Мазепу Петру І. За це їх страчують.

На тлі любовної історії розігрується драма Мазепинської зради. Пушкін не жаліє чорних фарб, зображуючи повсталого гетьмана. Ось одна з таких вбивчих характеристик:

Небагатьом, мабуть, відомо,

Що буйний дух у нім кипить,

Що рад ворогу свойому

І чесно і безчесно мстить;

Що він образи ні одної

Нікому в світі не простив,

Що він у вдаванім спокої

Злочинні думи затаїв;

Що він не відає святині,

Що він не знає благостині,

Що вірність гетьману чужа,

Що кров ладен він лить,

як воду,

Що згорда топче він свободу,

Що рідний край він зневажа.

Мазепі-зраднику протиставляються добрі козаки. Це — Кочубей та Іскра. Вони не зрадили царя, бо є людьми честі. Кочубей та Іскра хотіли відвернути зраду гетьмана й за це поплатилися. Але навіть перед лицем смерті ведуть вони себе достойно.

Промовистим є закінчення поеми. Пушкін ніби розставляє крапки над «і». Говорить, що невідомо, де є могила Мазепи. Про гетьмана забули. А нагадує про нього лише анафема, яка раз у рік гримить у соборі. Натомість збереглася добра пам’ять про Кочубея та Іскру.

Поеми Байрона й Пушкіна, своєрідна дискусія цих авторів щодо постаті Мазепи привели до написання роману про цього героя Фадеєм Булгаріним, який побачив світ у 1834 р. Цей письменник і журналіст був добре знаний тогочасній російській публіці. До того ж то був агент ІІІ Відділення імператорської канцелярії (таємної служби) і міг багато чого собі дозволити. Цікаво, що саме Булгаріну належать перші позитивні рецензії на «Вечори на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя й «Кобзар» Тараса Шевченка.

У романі ж «Мазепа» Булгаріна головний герой постає як сильна особистість, найученіший та найрозумніший вельможа того часу. Він має на меті створити незалежну Українську державу. Щоправда, автор закидає Мазепі відсутність доброчесності. І саме це, мовляв, його й погубило.

У передмові до роману Булгарін говорить, що він начебто продовжує Мазепинську тему, розвинуту Байроном та Пушкіним. Зокрема, пише: «Лорд Байрон і О.С.Пушкін скористалися найкращими епізодами з життя Мазепи: романтичне кохання його в юності і в старості, з цікавими і жахливими наслідками цієї неприборканої пристрасті». Далі автор говорить, що він не торкався цієї теми, а «обмежився політичним характером Мазепи, представивши його, якщо смію так висловитися, в межах приватності його життя». Справді, Булгарін намагався дати відносно об’єктивне зображення Мазепи як політичного діяча. І вже через те роман Булгаріна заслуговує на увагу.

На Байронівського «Мазепу» відреагувала не лише російська література — що загалом зрозуміло. Відреагували й представники інших літератур. Зокрема, в 1829 р. вийшла поема французького романтика Віктора Гюго «Мазепа». Тут, як і в творі Байрона, розповідається про прив’язаного до спини коня Мазепу. Хоча сюжетно поеми Байрона й Гюго в основному збігаються, однак ідейні акценти в них помітно різняться. Поема Гюго більш романтична. В першій частині твору акцент робиться на описі природи, серед якої кінь несе Мазепу. Друга ж частина поеми вказує на алегоричність образу Мазепи і здійснюється його «розшифрування». Кінь — це начебто геній митця. Він несе останнього серед жахіття світу. А Мазепа — ніби поет, який завдяки генію має пройти свій шлях.

Незадовго після згаданої поеми Гюго, в 1830 р., у Парижі вийшла роман-трилогія невідомого автора «Мазепа, ватажок українських козаків». Твір розповідав про життєвий шлях українського гетьмана.

Мазепа також став героєм численних художніх творів німецьких авторів періоду романтизму. Це — «Мазепа» Г.Штебіна (1844), «Король степу» А.Мая (1849), «Мазепа» Т.Лейса (1850), «Мазепа, або Дикі коні України» — поема невідомого німецького автора, «Мазепа, або Неприятелі» К.Костіна (1855), твори під назвою «Мазепа» А.Мютцельбурга (1850), Р.Готтшала (1859), А.Зондермана (1860).  

Мазепинська тема, започаткована Байроном, знайшла відображення й у польській романтичній літературі. Один із її представників Юзеф Богдан Залеський написав твір під назвою «Думка Мазепи», де про козацького гетьмана він говорить як про справжнього й розумного героя, який зазнав чимало пригод, у т. ч. й любовних. Згадує Залеський і те, що Мазепа був поетом.

У 1839 р. видатний польський поет-романтик Юліуш Словацький створив трагедію «Мазепа». Аналізуючи цей твір, чимало критиків вважали, що Словацький ніби наслідував Байрона та Гюго, творячи образ романтичного героя-коханця. Насправді це не зовсім так.

У трагедії Словацький іронізує над витвореним образом Мазепи-гульвіси. Формально використовуючи романтичну легенду про Мазепу-коханця, він суттєво змінює її. Мазепа ж постає в трагедії благородною людиною, що протистоїть головному негативному персонажу твору — Воєводі.

Відомо, що Словацький критикував польську аристократію, засуджував її недоброзичливе ставлення до українського простолюду. Саме така його позиція й знайшла свій вияв у трагедії «Мазепа». Воєвода — типовий представник польської аристократії. Його поведінка далека від істинного благородства й моральності. Він створює такі умови життя в своєму замку, які рано чи пізно мають закінчитися трагедією, смертю. Натомість Мазепа — зовсім інший. Він — простолюдин. Воєвода так і каже: «хлопський син». Хоча про це прямо не говориться в трагедії, але всім зрозуміло: Мазепа не поляк, він українець. До того ж у сенсі моральному Мазепа помітно перевершує Воєводу-поляка.

Крім того, Мазепа став героєм художніх творів таких польських авторів, як Ф.Равіта-Гавронський та Б.Курхан.

Отже, завдяки Байрону образ Мазепи ввійшов до літератури європейського романтизму. До нього, як бачимо, зверталися, крім самого Байрона, відомі представники цього напряму — Гюго, Пушкін, Словацький. Зрештою, і в післяромантичний період з’являлися твори, де Мазепа представлений у романтичному світлі. Наприклад, німецький письменник Бертольд Брехт пише «Баладу про Мазепу», яка перегукується з поемами Байрона та Гюго.

Також Мазепа став героєм художніх творів у шведській, чеській і молдавській літературах.

Мазепинська тема утвердилася і в літературі українській. Маємо романи Михайла Старицького «Молодість Мазепи» та «Руїна», роман «Цар і гетьман» Данила Мордовця, романтрилогію Богдана Лепкого «Мазепа», поему Володимира Сосюри з такою ж назвою, твори на цю тему Степана Руданського, Івана Огієнка тощо. 

Образ гетьмана Мазепи мав численні сценічні втілення. Про нього писалися опери, п’єси. Не дивно, що з появою нового мистецтва, кіно, Мазепа став героєм екранізацій. Уже в 1909 р. про нього було знято перший фільм. Але це вже інша тема, яка має до поеми Байрона «Мазепа» радше опосередковане відношення.

Байрон і Мазепа

Байрон і Мазепа

Грецький національний герой, що прославив видатного українця і «ввів» його до світової літератури

Цьогоріч виповнюється 200 років з часів Грецької революції, що привела до визвольної боротьби греків проти Османської імперії й створення новочасної Грецької держави. В тодішній Європі мав поширення «грецький міф», витворений у часи Відродження. Багато освічених європейців жили цим міфом, вважаючи античну Грецію колискою європейської цивілізації. Цей міф суттєво допоміг Греції «стати на ноги». В Європі симпатизували грекам, допомагали їм у боротьбі за незалежність. Серед відомих учасників цієї боротьби був англійський поет-романтик Джордж Гордон Байрон (1788 — 1824), який на свої гроші купив корабель (бріг), зброю, найняв пів тисячі солдатів, подавшись із ними в 1823 р. на допомогу грекам. Там же, в Греції, він помер від хвороби.

Сьогодні в Греції Байрон шанується як національний герой. Його вважають зачинателем філелінізму — руху солідарності європейців із грецьким народом, що боровся проти турків. Грецький варіант вимови прізвища поета Вірон — нині популярне чоловіче ім’я в Греції. А одне з передмість Афін має назву Віронас — на честь Байрона.

Незадовго перед поїздкою в Грецію Байрон пише і видає в 1819 р. поему «Мазепа». В центрі твору — відомий український гетьман. При написанні поеми Байрон використав твір Вольтера «Історія Карла ХІІ», виданий у 1731 р. У ньому, зокрема, говориться, що молодий Іван Мазепа служив у польського короля Яна-Казимира. І що тоді він закохався в молоду дружину одного впливового й багатого вельможі. Останній, дізнавшись про це, наказав своїм слугам схопити Мазепу й прив’язати до спини коня. Кінь і поніс нещасливого коханця далеко — аж у степи України.

У поемі «Мазепа» головний герой після поразки в Полтавській битві оповідає цю історію своєї молодості шведському королю Карлу ХІІ. Основна частина поеми — це монолог старого гетьмана, який зображується з симпатією.

Байрон, пишучи про Мазепу, ніби писав про себе. У 1819 р. він, перебуваючи в Італії, закохався в Терезу, графиню Гвіччіолі. Вона була одружена, а її чоловік був старший за неї на 40 років. Ситуація подібна до того, яка описується в поемі. До речі, її героїню, в яку закоханий майбутній гетьман, теж чомусь (?) зовуть Тереза.

Є в творі й прихована іронія (чи самоіронія?). Під час розповіді Мазепи про свою любовну пригоду Карл ХІІ засинає. Мовляв, кому вона цікава.

У поемі Мазепу змушують покинути Варшаву, королівський двір. І він опиняється в дикій, але вільній Україні, де й стає козацьким очільником. Байрон також змушений був через скандали покинути свою рідну Англію, зрештою «цивілізовану Європу» й опинитися в «дикій» Греції, де вожді визвольної боротьби часто не могли знайти спільної мови між собою, а країна перебувала в тяжкому стані, не маючи змоги ефективно протистояти туркам.

Байрон начебто повторював «шлях Мазепи». Щоправда, він так і не став очільником людей, що боролися за свою незалежність, — на відміну від свого українського героя. Хоча все могло бути — якби не передчасна смерть поета. Адже його аристократичне походження, енергійність, завзятість, а також чимала популярність як письменника в Європі могли б зробити Байрона вождем греків. Але не будемо вдаватися до альтернативної історії.

Поема «Мазепа», герой якої, в певному сенсі, був вираженням Я автора, стала популярною і справила чималий вплив не лише на літературу, а й на живопис, музику. Цьому, безперечно, сприяла постать самого Байрона. Він став чи не найвидатнішим у Європі поетом-романтиком. Його намагалися наслідувати — як у літературі, так і в житті. 

Уже в 20-х роках ХІХ ст. з’явилася низка полотен французьких художників (Жана Луї Жеріко, Фердинанда Віктора Делакруа, Еміля Жана Верне, Луї Буланже) та їх репродукції, на яких зображений Мазепа, прив’язаний до коня. Ця тема стає популярною в живописі. До неї з часом почали звертатися різні художники Європи й Північної Америки. Також Мазепинська тема набуває популярності в музиці. В 1851 р. відомий у країнах Європи композитор, диригент і піаніст Ференц Ліст написав симфонічну поему «Мазепа». А в 1861 р. ірландський композитор та оперний співак Майкл Вільям Балф створив кантату під такою ж назвою. Загалом у ХІХ — на початку ХХ ст. чимало композиторів Європи присвячували Мазепі свої твори.

Започаткована Байроном Мазепинська тема, закономірно, отримала відгук у імперській Росії, де Мазепу трактували як зрадника.

Представити образ цього козацького гетьмана в позитивному плані спробував поет-декабрист Кондратій Рилєєв у поемі «Войнаровськи», надрукованій у 1825 р. — якраз напередодні декабристського повстання.

Образ Мазепи в поемі неоднозначний. Боротьба цього гетьмана проти Петра І, це радше боротьба політична — з самовладдям царя. В Мазепи «своя правда», як і в Петра. Мазепа хоче принести користь для своєї батьківщини, звільнити її від тиранства. Але в кінцевому рахунку ця боротьба закінчується поразкою й прокляттям Мазепи. Козак, який прибув із Батурина, розповідає гетьману, що народ шанує царя Петра, радується його перемозі. Натомість Мазепу «клянуть українці повсюди».

Сам же Войнаровський, племінник Мазепи, мусить визнати, що боротьба гетьмана за свободу закінчилась її похованням:

...Усі признали

Що ми з Мазепою ховали

Своєї батьківщини волю.

При певній симпатії до Мазепи, як борця проти самовладдя, автор дає зрозуміти, що його повстання було марним. Принаймні таке враження може скластися після прочитання поеми.

У 1828 р. тодішнє світило російської поезії Олександр Пушкін пише поему «Полтава». В ній він свідомо дискутує з Байроном, а також з Рилєєвим, які зображували Мазепу в позитивному плані. Пушкінська «Полтава» з позицій «старшого брата» прославляє суперника Мазепи — царя Петра. Це був один із перших апологетично-імперських творів Пушкіна. Є така думка, що він його написав з метою демонстрації своєї відданості офіційній ідеології, щоб убезпечити себе від переслідувань з боку влади. «Полтаву» високо оцінив цар Микола І. Можна сказати навіть так: «Полтава» стала важливим кроком у перетворенні Пушкіна на придворного поета. Цікаво, що російська літературна критика без особливого захоплення сприйняла цей твір. Негативну оцінку йому дав Віссаріон Бєлінський.

Основна сюжетна лінія «Полтави» — здавалося б, не політична, як у Рилєєва, а любовна, як у Байрона. В творі описуються перипетії кохання старого гетьмана й юної Мотрі Кочубеївни. Остання втікає до Мазепи від батьків. Ті, звісно, обурені такою поведінкою дочки. Бажаючи помститися, генеральний суддя Василь Кочубей, батько Мотрі, та полтавський полковник Іван Іскра пишуть донос на Мазепу Петру І. За це їх страчують.

На тлі любовної історії розігрується драма Мазепинської зради. Пушкін не жаліє чорних фарб, зображуючи повсталого гетьмана. Ось одна з таких вбивчих характеристик:

Небагатьом, мабуть, відомо,

Що буйний дух у нім кипить,

Що рад ворогу свойому

І чесно і безчесно мстить;

Що він образи ні одної

Нікому в світі не простив,

Що він у вдаванім спокої

Злочинні думи затаїв;

Що він не відає святині,

Що він не знає благостині,

Що вірність гетьману чужа,

Що кров ладен він лить,

як воду,

Що згорда топче він свободу,

Що рідний край він зневажа.

Мазепі-зраднику протиставляються добрі козаки. Це — Кочубей та Іскра. Вони не зрадили царя, бо є людьми честі. Кочубей та Іскра хотіли відвернути зраду гетьмана й за це поплатилися. Але навіть перед лицем смерті ведуть вони себе достойно.

Промовистим є закінчення поеми. Пушкін ніби розставляє крапки над «і». Говорить, що невідомо, де є могила Мазепи. Про гетьмана забули. А нагадує про нього лише анафема, яка раз у рік гримить у соборі. Натомість збереглася добра пам’ять про Кочубея та Іскру.

Поеми Байрона й Пушкіна, своєрідна дискусія цих авторів щодо постаті Мазепи привели до написання роману про цього героя Фадеєм Булгаріним, який побачив світ у 1834 р. Цей письменник і журналіст був добре знаний тогочасній російській публіці. До того ж то був агент ІІІ Відділення імператорської канцелярії (таємної служби) і міг багато чого собі дозволити. Цікаво, що саме Булгаріну належать перші позитивні рецензії на «Вечори на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя й «Кобзар» Тараса Шевченка.

У романі ж «Мазепа» Булгаріна головний герой постає як сильна особистість, найученіший та найрозумніший вельможа того часу. Він має на меті створити незалежну Українську державу. Щоправда, автор закидає Мазепі відсутність доброчесності. І саме це, мовляв, його й погубило.

У передмові до роману Булгарін говорить, що він начебто продовжує Мазепинську тему, розвинуту Байроном та Пушкіним. Зокрема, пише: «Лорд Байрон і О.С.Пушкін скористалися найкращими епізодами з життя Мазепи: романтичне кохання його в юності і в старості, з цікавими і жахливими наслідками цієї неприборканої пристрасті». Далі автор говорить, що він не торкався цієї теми, а «обмежився політичним характером Мазепи, представивши його, якщо смію так висловитися, в межах приватності його життя». Справді, Булгарін намагався дати відносно об’єктивне зображення Мазепи як політичного діяча. І вже через те роман Булгаріна заслуговує на увагу.

На Байронівського «Мазепу» відреагувала не лише російська література — що загалом зрозуміло. Відреагували й представники інших літератур. Зокрема, в 1829 р. вийшла поема французького романтика Віктора Гюго «Мазепа». Тут, як і в творі Байрона, розповідається про прив’язаного до спини коня Мазепу. Хоча сюжетно поеми Байрона й Гюго в основному збігаються, однак ідейні акценти в них помітно різняться. Поема Гюго більш романтична. В першій частині твору акцент робиться на описі природи, серед якої кінь несе Мазепу. Друга ж частина поеми вказує на алегоричність образу Мазепи і здійснюється його «розшифрування». Кінь — це начебто геній митця. Він несе останнього серед жахіття світу. А Мазепа — ніби поет, який завдяки генію має пройти свій шлях.

Незадовго після згаданої поеми Гюго, в 1830 р., у Парижі вийшла роман-трилогія невідомого автора «Мазепа, ватажок українських козаків». Твір розповідав про життєвий шлях українського гетьмана.

Мазепа також став героєм численних художніх творів німецьких авторів періоду романтизму. Це — «Мазепа» Г.Штебіна (1844), «Король степу» А.Мая (1849), «Мазепа» Т.Лейса (1850), «Мазепа, або Дикі коні України» — поема невідомого німецького автора, «Мазепа, або Неприятелі» К.Костіна (1855), твори під назвою «Мазепа» А.Мютцельбурга (1850), Р.Готтшала (1859), А.Зондермана (1860).  

Мазепинська тема, започаткована Байроном, знайшла відображення й у польській романтичній літературі. Один із її представників Юзеф Богдан Залеський написав твір під назвою «Думка Мазепи», де про козацького гетьмана він говорить як про справжнього й розумного героя, який зазнав чимало пригод, у т. ч. й любовних. Згадує Залеський і те, що Мазепа був поетом.

У 1839 р. видатний польський поет-романтик Юліуш Словацький створив трагедію «Мазепа». Аналізуючи цей твір, чимало критиків вважали, що Словацький ніби наслідував Байрона та Гюго, творячи образ романтичного героя-коханця. Насправді це не зовсім так.

У трагедії Словацький іронізує над витвореним образом Мазепи-гульвіси. Формально використовуючи романтичну легенду про Мазепу-коханця, він суттєво змінює її. Мазепа ж постає в трагедії благородною людиною, що протистоїть головному негативному персонажу твору — Воєводі.

Відомо, що Словацький критикував польську аристократію, засуджував її недоброзичливе ставлення до українського простолюду. Саме така його позиція й знайшла свій вияв у трагедії «Мазепа». Воєвода — типовий представник польської аристократії. Його поведінка далека від істинного благородства й моральності. Він створює такі умови життя в своєму замку, які рано чи пізно мають закінчитися трагедією, смертю. Натомість Мазепа — зовсім інший. Він — простолюдин. Воєвода так і каже: «хлопський син». Хоча про це прямо не говориться в трагедії, але всім зрозуміло: Мазепа не поляк, він українець. До того ж у сенсі моральному Мазепа помітно перевершує Воєводу-поляка.

Крім того, Мазепа став героєм художніх творів таких польських авторів, як Ф.Равіта-Гавронський та Б.Курхан.

Отже, завдяки Байрону образ Мазепи ввійшов до літератури європейського романтизму. До нього, як бачимо, зверталися, крім самого Байрона, відомі представники цього напряму — Гюго, Пушкін, Словацький. Зрештою, і в післяромантичний період з’являлися твори, де Мазепа представлений у романтичному світлі. Наприклад, німецький письменник Бертольд Брехт пише «Баладу про Мазепу», яка перегукується з поемами Байрона та Гюго.

Також Мазепа став героєм художніх творів у шведській, чеській і молдавській літературах.

Мазепинська тема утвердилася і в літературі українській. Маємо романи Михайла Старицького «Молодість Мазепи» та «Руїна», роман «Цар і гетьман» Данила Мордовця, романтрилогію Богдана Лепкого «Мазепа», поему Володимира Сосюри з такою ж назвою, твори на цю тему Степана Руданського, Івана Огієнка тощо. 

Образ гетьмана Мазепи мав численні сценічні втілення. Про нього писалися опери, п’єси. Не дивно, що з появою нового мистецтва, кіно, Мазепа став героєм екранізацій. Уже в 1909 р. про нього було знято перший фільм. Але це вже інша тема, яка має до поеми Байрона «Мазепа» радше опосередковане відношення.