МЕНЮ

Промоція фактів

Підготувала Марія ЧАДЮК, «День»
31 жовтня, 2019 - 15:51
«Якби на Донбасі було стільки сепаратистів, скільки показували на російському телебаченні, то навесні 2014-го до Луганська і Донецька не довелось би завозити тітушок з Ростова та Бєлгорода», — автор книжки «Дикий Схід. Нарис історії та сьогодення Донбасу» Максим ВІХРОВ

У часи інформаційного суспільства особливо зростає загроза підміни реальності певними конструктами дійсності. Великою мірою так було з Донбасом, який опинився в полоні стереотипів. Для частини українців він і досі лишається обплетеним ідеями про потужний сепаратизм, російську культуру... Чим можна боротися з цими викривленнями? На думку журналіста, корінного жителя Донбасу Максима ВІХРОВА, стереотипам потрібно протиставляти факти. Це він, власне, й здійснює в своїй книжці «Дикий Схід. Нарис історії та сьогодення Донбасу». Про європейський вимір Донбасу, меценатів краю і причини ностальгії за СРСР — детальніше в інтерв’ю.

«ГОЛОВНЕ — ЩОБ УКРАЇНА ВІДКРИЛА ДЛЯ СЕБЕ ДОНБАС»

— Як вирішили написати цю книжку?

— 2014 року виник колосальний суспільний запит на будь-яку інформацію про Донбас. Її ж насправді бракувало не лише пересічним людям, а й тим, хто приймав рішення, як працювати на сході України. І як людина, що жила на Донбасі, як журналіст я відчував моральний та професійний обов’язок відповідати на цей запит. Але хоч скільки статей пиши, не все можна розповісти в короткому жанрі. Тому довелося написати цілу книжку, орієнтовану на масового читача.

Звичайно, про Донбас написано чимало. Приміром, незабаром виходить друге доповнене видання дуже ґрунтовної праці «Триста років самотності: український Донбас у пошуках смислів і Батьківщини» Лариси Якубової і Станіслава Кульчицького. Але це радше спеціальна, суто наукова література. Я ж не ставив собі завдання написати історичну монографію чи підручник з історії Донбасу, цим повинні займатися професіонали-історики. Моєю метою була промоція фактів, поширення знань про Донбас серед широкого загалу. Таких фактів дуже багато, і під цю обкладинку потрапила лише незначна частина. А що більше фактів ми дізнаємося, то точнішим стає наше сприйняття. Звісно, стереотипи — річ дуже живуча, але вони теж піддаються коригуванню.

Мені йшлося не про те, щоб пропагувати якісь концепції, переконувати читача у чомусь. Головне — щоб Україна відкрила для себе Донбас. А водночас — щоб Донбас відкривав сам себе. Бо тамтешній спосіб самосприйняття сильно деформований посттоталітарним, постколоніальним наративом — і над цим треба працювати. Це та робота, якої ми не в змозі уникнути. І мова не про туманні перспективи реінтеграції: дві третини Донбасу вже сьогодні перебувають під контролем України.

«ПЕРШУ ЄВРОІНТЕГРАЦІЮ ДОНБАС ПЕРЕЖИВ ЩЕ У 1860-х»

— У книжці ви показуєте, що Донбас — це органічна частина України. Він проживав з нею спільну історичну долю: як трагічні події (наприклад, у Львові є тюрма на Лонцького, в Донецьку — в’язниця на вулиці Червоноармійській; під Києвом є Биківня, а під Луганськом — Суча Балка, в Донецьку — Рутченкове поле), так і часи піднесення. Чи могли б розказати, зокрема про європейський вимір історії Донбасу?

— Першу євроінтеграцію Донбас пережив ще у 1860-х роках, коли Російська імперія остаточно зрозуміла, що самотужки вони не зможуть створити там промисловий осередок, і передала це завдання тим, хто міг це зробити, мав відповідні знання і достатньо коштів. Так склалося, що це були європейці. Засновником Луганська є Карл Гаскойн, інженер, британський підданий. Донецьк заснований британським промисловцем Джоном Юзом. І цей список можна довго продовжувати.

Європейська спадщина на Донбасі притрушена пилом, але якщо трохи почистити, то багато чого знаходиться. Натрапляв на такий факт, що напередодні російської революції 1917 року Маріуполь був другим містом у імперії за кількістю іноземних консульств. Чи наприклад, римо-католицький костел у Єнакієвому мав три тисячі парафіян, які в більшості були працівниками з західноєвропейських країн. Донбас мав із Європою дуже міцні зв’язки, які залишили по собі значний слід. Але пам’ять про це цілеспрямовано притлумлювалася, бо суперечила радянській, москвоцентричній версії місцевої історії, яка накидалася спочатку самою Москвою, а потім — і місцевими проросійськими елітами.


ПРОФРОБІТНИКИ ЗАВОДУ ГАРТМАНА, 1917 Р.

Наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. Донбас справляв на усіх мандрівників величезне враження. Побачивши Луганськ 1899-го, Микола Міхновський писав у листах із захватом, що «тут панує капітал, тут розвинена промисловість, тут будуються нові форми життя». Хоча він приїхав із Харкова, а не з глухого села. Так само Олександр Блок називав Донбас «новою Америкою», протиставляючи його архаїчній Росії з її хустинами, лаптями і курними хатами. І якби розвиток Донбасу не був перерваний більшовиками, то, напевно, цей регіон мав би зовсім інші перспективи. А так він став заручником нищівних експериментів, воєн, революцій.

Цікаво, що сталінська індустріалізація, яка також відбувалася з залученням західних технологій та інженерних кадрів, була мавпуванням того, що було в ХІХ ст. Якщо ми подивимося на фотографії промислових робітників дореволюційного періоду, то побачимо людей з досить високим соціальним статусом, які могли утримувати себе, мали кваліфікацію, тобто їм платили за знання, а не лише за фізичну силу. Коли ж поглянемо на фото робітників періоду індустріалізації, то це вже зовсім інші люди — злякані, розгублені.

ЕКОСИСТЕМА ДЛЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕЛІТИ

— Чи могли б розповісти про приклад Олексія Алчевського? Бо нерідко коли ми говоримо про українських меценатів, то його ім’я несправедливо не згадується.

— На Донбасі в певний момент створилася така екосистема, в якій могла формуватися національна буржуазія. Йдеться про людей, які відкривали в собі українську ідентичність і згодом могли б стати драйвером визвольних змагань. Наприклад, Алчевський був новатором у бізнесі, і водночас його родина зробила колосальний внесок у розвиток української культури на Сході. Це один із прикладів тієї еліти, про яку писав В’ячеслав Липинський. І це ті люди, які могли й були ментально готові виконувати свою історичну державницьку місію.

На жаль, трагічна історія родини Алчевських показала, як цей сценарій обірвався. Я впевнений: якби історія пішла трохи іншим шляхом, то на початок визвольних змагань, які рано чи пізно почалися б, ми мали б багато таких родин, як Алчевські — зокрема й на Донбасі. Однак паростки цієї еліти були заміщені. Більшовики думали, що нову — зручну для себе — еліту можна легко створити: загнати безліч темних, неписьменних людей у Промакадемію, «помаринувати» їх там кілька років і зробити з них фахівців. Але з цього нічого не вийшло. Не кажучи вже про еліту вищого рівня, яку підмінила собою номенклатурно-бандитська братія. 

НА ЛОЖКАХ ГРАЛИ «КАЛІНКУ-МАЛІНКУ»

— Чи був рівень русифікації на Донбасі більшим, ніж у інших регіонах України?

— Ці землі колонізувалися і заселялися переважно українцями. Навіть у 70 — 80-ті роки ХХ ст., коли частка росіян була найбільшою на Донбасі, вони становили близько 40%. Та й цю цифру потрібно ділити на два, бо серед них було багато «записних росіян». Насправді ж це були українці, які не змінювали своєї етнічної приналежності, але маркували себе в документах та переписах як росіяни. Чому так відбувалося? Бо тут, на Донбасі, українці потрапляли в жорна русифікації. Я сказав би навіть, що це була денаціоналізація, яка не щадила нікого. Росіяни тут так само забували про свої косоворотки, кокошники, про свою національну кухню. Проживши майже 30 років у Луганську, я не часто бачив людей у вишиванках, але перша людина, яка публічно з’явилася в косоворотці — це був Плотницький. Кокошники сприймалися як комедійна бутафорія. Це було настільки чуже для всіх, навіть для людей російського походження.


ПЕРЕД ПРИБУТТЯМ РОБІТНИКІВ НА БУДІВНИЦТВО КРАМАТОРСЬКОГО МАШИНОБУДІВНОГО ЗАВОДУ. КРАМАТОРСЬК, 1932 Р.

Ще одним потужним чинником русифікації була сама індустрія. В ХІХ ст., коли Донбас лише починав розвиватися як промисловий регіон, мовами інженерії і техніки були англійська, німецька. Згодом відбулася підготовка місцевих кадрів, які вже говорили російською. В радянські часи, за виключенням короткого періоду українізації, нічого не змінилося. Коли український хлопець приїжджав із села (до речі, більшість сіл на Донеччині й Луганщині — українськомовні) і йшов працювати в шахту або на завод, йому доводилось опановувати російську мову вже на робочому місці.

Говорити, що на Донбасі домінувала питома російська культура — це велике перебільшення. Коли в 2014 — 2015 роках «республіки» почали посилено вигадувати собі історичну легітимність, вони вхопили рукою порожнечу, й довелося імпровізувати. Приміром, 2016-го в Луганську зібрали на площі (до речі, перед пам’ятником Тарасові Шевченку) тисячу студентів, і вони на ложках зіграли «калінку-малінку». Напевно, це найкраща ілюстрація національно-культурної ситуації в «республіках».

«НА ДОНБАСІ ЛЮДИНА ПОТРАПЛЯЛА В ПОВНУ ЗАЛЕЖНІСТЬ ВІД СВОГО КЕРІВНИЦТВА»

— Запам’яталася теза, що завод для робітників був більше, ніж робота. Йшлося про інфраструктуру — школи, аптеки, лікарні. Чи було це додатковим чинником для формування патерналізму? І чи не тому, коли нині там закривають заводи, то руйнується ціла «екосистема»?

— Стан посттоталітарної свідомості визначається не лише репресіями, геноцидом, не менший вплив здійснював радянський патерналізм. З одного боку, на Донбас їхали люди, які хотіли перезавантажити свою біографію, різко змінити свій соціальний статус. Але тут людина потрапляла в повну залежність від свого керівництва. По-перше, йдеться про промислову дисципліну, яка нерідко мало відрізняється від військової. Понад те: 75% міст сучасного Донбасу сформувалися навколо шахт, заводів або залізничних станцій, які обслуговували передусім промислові потреби. Тобто всі ці люди проживали своє життя в ритмі, який задавало виробництво. По-друге, підприємство забезпечувало своїх працівників не лише зарплатами та путівками в санаторій, а й житлом, усією інфраструктурою — тобто людина була в абсолютній залежності від свого роботодавця.

Для тих, хто не знав іншої системи, така ситуація була комфортною. Але потім це зіграло з Донбасом злий жарт: коли в 1990-х ця система патерналістської опіки розпалася, коли стала занепадати індустрія, став валитись увесь життєвий уклад місцевих мешканців — ніби риб викинули на суходіл. Швидко перекваліфікуватись усі вони не могли: якщо в понеділок твій завод закривається — ти не можеш наступного ранку прокинутися селянином чи бізнесменом. Тож хоч Донбас не можна вважати цілком депресивним регіоном, але зони соціального, економічного, гуманітарного занепаду там справді були й залишаються. А після війни їх буде ще більше.

«ФАКТИЧНО РЕСТРУКТУРИЗАЦІЯ ВІДБУВАЛАСЯ В РУЧНОМУ РЕЖИМІ»

— А як цей занепад регіону оцінюється самими жителями?

— Проблема в тому, що стереотипно це сприймається так: у нас усе було добре в радянські часи, а потім прийшли самостійники і все розвалили. Це слово «розвалили» супроводжувало усе моє дитинство, яке припало на 90-ті, кінець 80-х. Хоч насправді те, що відбувається на Донбасі, було викликом для всіх старопромислових регіонів, зокрема в Німеччині, Польщі, Британії. В епоху вугілля і сталі вони пережили свій «золотий час», були стратегічно важливими. А коли цей період завершився, всюди починалися досить подібні проблеми.

Донбас підвела ще й геологія. Вже в середині 70-х років 40% вугілля на Донбасі видобувалося з пластів завширшки до півтора метра. У світі на той момент такі пласти не розроблялися, бо це нерентабельно. І коли на Донбасі в радянські часи хвалилися «які в нас глибокі шахти!», то це з розряду «раденькі, тому що дурненькі». Глибина шахт була показником виснаження ресурсів, а не потужності вугільної галузі.


МЕШКАНКИ ЛУГАНСЬКА, ПРИБЛ. 1910-ТІ РР.

Ще 1965 року міністр вугільної промисловості Борис Братченко запропонував почати реструктуризацію галузі. Але під тиском донецького лобі, яке маніпулювало Брежнєвим, цей проект поклали під сукно й ніколи не реалізували. Уявіть собі, ще 1965 року потрібно було починати реструктуризацію з об’єктивних показників! Її не провели, і Україна успадкувала цю всю задавнену проблему. Криза почалася ще в 1980-х, і уникнути її було неможливо. Бо в жодній країні світу реструктуризація старопромислового регіону не відбувається гладко.

Хоч наше керівництво поставилося до цього питання специфічно. Приміром, за часів Кучми діяли одночасно дві програми реструктуризації, а насправді реструктуризація тривала в ручному режимі. Враховуючи піратські схильності місцевої еліти, яка цим користалася, то маємо те, що маємо. Було закрито величезну кількість шахт, і я не кажу вже про розграбовані підприємства. Велика кількість людей лишилася без роботи. Як цей вал проблем вирішувався? Дехто полишав квартири й виїжджав, дехто йшов працювати в копанки. Війна тільки погіршила цю ситуацію, виступила «хімічним каталізатором», який прискорив процес деіндустріалізації Донбасу. І, на мою думку, історія Донбасу як регіону, серцем якого була промисловість, закінчується на наших очах.

БЕЗ ПЕРСПЕКТИВИ МАЙБУТНЬОГО — НОСТАЛЬГІЯ ЗА МИНУЛИМ

— Як виникла ця ностальгія за СРСР на Донбасі?

— На Донбасі в кінці 80-х років радянська влада викликала роздратування, як і всюди. Але внаслідок того, що надії, які покладалися на ринок, не виправдалися, виникла дуже гостра потреба побачити якусь перспективу, вихід із кризи. Але її не було запропоновано.

Тому багато людей змогли побачити перспективу тільки в тому, щоб повернутися до попереднього стану — до соціалізму, в лоно імперії. Цими настроями скористалася місцева еліта. Історія шахтарського протестного руху це добре показує. Спочатку шахтарів, як таран, спрямовували проти Москви, а потім його розвернули на Київ. Звичайно, частково невдоволення мало реальні причини, але проблема в тому, що його поставили в такий політичний контекст, у якому невдоволення було спрямоване на Україну, на українську незалежність.

Проблема ще й у тому, що після короткого періоду 90-х років, певної відлиги, на Донбасі відновилася ця задушлива радянська атмосфера. Це був рецидив «совка»: коли треба провести мітинг, людей по рознарядці знімають з підприємств, під список саджають у автобус, дають стандартні таблички, потім везуть назад. А коли місцеве політичне та громадське життя намагалося вивільнитися з-під інтересів місцевих еліт, його жорстко повертали назад у ці «совкові» рамки. Той— таки шахтарський рух остаточно зламали 1998-го, коли під Луганською адміністрацією протестувальників брутально розігнав «Беркут». Місцева еліта доклала колосальних зусиль, щоб населення лишалося інертним, пасивним.

«ГАСТРОЛЮЮЧІ ГРУПИ» ПРОТЕСТУВАЛЬНИКІВ

— А як бути з цією тезою про конфлікт Сходу і Заходу, яку активно почали «насаджувати» з 2004 року?

— Якщо подивимося на електоральну мапу тих часів, ми справді побачимо розділення. Але загалом «Схід і Захід» — це сконструйована дійсність. Коли ми говоримо, що на Донбасі підтримували Росію, закликали Путіна й так далі, то треба подивитися спершу на соціологію. Навесні 2014 року, ще до війни, КМІС встиг провести опитування по всій території Донбасу. І тоді відокремлення від України підтримувало заледве 30%. Це була меншість. І якби був легітимний, процедурно чистий референдум, то сепаратисти не виграли б. Сепаратистсько налаштовані люди є, але вони є всюди. Головне, що вони ніде не є більшістю, зокрема й на Донбасі.

Якщо ми подивимося на події попередніх років, то всі проросійські сили були повністю маргінальні. Ті люди, які стали «обличчями» сепаратистського руху 2014 року, до цих подій не мали жодного політичного капіталу. Губарєва і Харитонова, яких проголосили «народними губернаторами», ніхто не обирав і не міг обрати, бо їх знали лише у вузьких радикально проросійських колах.

А ці всі народні маси? Я бачив антимайдани в Луганську на власні очі. Переважно це маргіналізовані люди, які не усвідомлювали, чого вони хочуть, навіщо взагалі зібралися. Вони були обурені, налякані подіями на Майдані, накручені... Основну масу складала «гастролююча група», яку збирали по області і возили для створення картинки. Якби на Донбасі було стільки сепаратистів, як показували на російському телебаченні, то не треба було завозити сюди автобусами тітушек із Ростова чи Бєлгорода.

ШТРИХИ ДО НОВОЇ ВІЗІЇ ДОНБАСУ

— Якщо бачення Донбасу як старопромислового регіону вже в минулому, як щодо нової візії? Якою вона має бути? Або в яких напрямах варто працювати?

— Думаю, що тут не потрібно вигадувати велосипед, бо насправді старопромислових регіонів у світі не бракує, і в Європі є успішні приклади роботи з цією проблемою. Ми бачимо, що там відбувається: заводи, шахти перетворюються на музейні комплекси, створюються нові виробництва, розвиваються нові напрями, галузі. За такою схемою потрібно працювати й з Донбасом.

Але сьогодні основне завдання на порядку денному — долати наслідки війни. І лише коли відбудеться справжня (!) реінтеграція, коли українські державні та громадські структури, журналісти отримають доступ до тієї території, ми дізнаємося істинні масштаби соціальної, економічної, екологічної катастрофи, яку спричинили окупанти.

Далі має відбутися політична реабілітація Донбасу. Це так само складне завдання, але воно теж вирішуване. І глобальне завдання — деколонізація свідомості й подолання посттоталітарних і поствоєнних синдромів. Тому що це головні передумови повернення до нормального існування. А що вже принесе цьому регіону економічне процвітання — це вже питання середньої перспективи.