МЕНЮ

Улас Самчук как мыслитель

Петр КРАЛЮК
19 февраля, 2020 - 19:54
20 февраля исполняется 115 лет со дня рождения одного из лучших украинских прозаиков ХХ в.

У меня есть сомнения, что у нас будет должным образом отмечена эта годовщина. Самчука сознательно замалчивали во времена коммунистические. И эта практика продолжается сегодня. К сожалению. Так, в 2012 г. Министерство образования и науки, возглавляемое Дмитрием Табачником, исключило творчество писателя из школьной программы по украинской литературе. И хотя Табачника уже давно нет в Украине, но в школьную программу его творчество так и не вернули. Случайно ли?

Улас Самчук является автором эпических романов-трилогий «Волинь» и «Ост», ряда других прозаических крупноформатных произведений. Их сила в проницательной наблюдательности автора.

Родился писатель в селе Дермань, которое находится недалеко от Острога. Это село, несмотря на разные перипетии, продолжало хранить сильные культурные традиции, которые в своей основе были украинскими. Родители Самчука относились к зажиточным крестьянам. Правда, эта зажиточность далась им тяжелым трудом. Писатель стал певцом крестьянства (особенно это касалось его эпических произведений). Хотя он считал, что село должно стать на путь модернизации, не отказываясь от своих культурных традиций.

В 1927 г., состоя на службе в польской армии, Самчук бежал в Германию. Поселился в городе Бреслау (Вроцлаве). Здесь начался его путь формирования как «человека Европы». В этом городе Самчук имел возможность не только познакомиться с достижениями западноевропейской цивилизации, но и заняться своим образованием. В частности, изучал немецкую классическую философию, читая произведения ее представителей в оригинале. Любимым философом Самчука становится Иммануил Кант. На этого философа он часто ссылается в своих работах.

Вероятно, Самчук мог бы стать философом. Но украинцам в непростые межвоенные времена было не до философии. Самчук решил выбрать художественную литературу, которую он трактовал как «популярную философию». Считал, что философы и литераторы говорят об одних и тех же вещах (смыслах).

«Самчук настаивает: село нужно изменить, модернизировать, европеизировать. Однако это далеко еще не все. Если украинцы хотят стать полноценной нацией, то должны «завоевать города»: «Передусім мусимо завоювати і психологічно освоїти наше місто. Місто — це розум народу, і той розум мусить бути наш»

С 1929 по 1941 г. Самчук жил в Чехословакии. Там он сблизился с представителями украинской эмиграции. Сотрудничал из донцовским «Літературно-науковим вісником». В 30-х годах Самчук становится известным как писатель благодаря трилогии «Волынь», роману «Марія», который стала первым художественным произведением о Голодоморе, а также романа «Кулак».

Во времена немецкой оккупации 1941—1944 гг. Самчук вернулся в Украину, на свою родную Волынь. Имея тесные контакты с украинским националистическим подпольем, все-таки решает действовать легально, надеясь, что такая деятельность станет полезной для украинского народа. В Ровно издает газету «Волинь», много путешествует по Украине, выступает в разных ее городах с лекциями и чтением своих произведений. Конечно, Самчуку приходилось идти на сотрудничество с немецкими оккупантами. Однако на первое место в своей деятельности писатель ставил интересы украинской нации. На этой почве у него не раз возникали недоразумения с оккупационной властью, он даже был арестован. Его могли расстрелять, как и многих Самчуковых единомышленников-соратников.

По окончании Второй мировой войны Самчук оказывается в лагере для перемещенных лиц на территории Западной Германии, а в 1948 г. эмигрирует в Канаду. Там продолжает активно работать как писатель и публицист. Хотя понимает, что его творчество, оторванное от родной земли, является в некоторой степени ущербным. Умер он в далекой Канаде.

Можно утверждать, что Самчук принадлежит к наиболее глубокомыслящим представителям украинского писательства, которых волновала прежде всего «тайна человека» и скрытые смыслы бытия и истории. Такие мастера глубоко всматриваются в злободневные проблемы, оценивая их не с точки зрения «модных» идей или «прогрессивных» изменений, а как очередную временную модификацию вечных коренных истоков жизни.

Самчук выставляет значительные претензии к украинской литературе, в т.ч. к ее классикам. По его мнению, в ней необходимо «обратиться к психологии и философии». Беда украинской литературы — в ее слабой философичности, а также в возвеличивании сомнительного этического идеала «униженных и оскорбленных». «...література українською мовою, — по его словам, — вражала також певною однобічністю понять філософських проблем свого простору. По-перше — вона була висловлена переважно мовою поезії з її ліричною, дуже чуттєвою концепцією дійсності, у якій все зводилося до одного фокусу емоцій, болю, співчуття, жалю, скарги і нарікань... З такого сенсуального наставлення витворився культ малих та вбогих з погордою до всього, що велике і багате, і тим створено дуже тенденційну концепцію добра і зла... Цей поділ соціальних чеснот перетворився в основну заповідь моральних засад чи не всієї літератури українською мовою, плекаючи в засаді нехіть і відразу до людини творчого і будучого типу. Відчуття поневолення возведено в чесноту добра, а тому що об’єктом цього стану було село, з нього витворено також своєрідний ідеал добра у протиставленні до міста, де, очевидно, зосереджено квінтесенцію зла...»

В целом Самчука можно считать сторонником «прогрессивного национализма», ориентированного не только на традиции, но и на достижения мировой культуры. Это должен был быть действенный, динамичный национализм, который помог бы украинскому народу преодолеть отсталость и выйти на передовые рубежи в Европе и мире. Правда, сам Самчук считал, что его философия не вписывается ни в какие идеологически очерченные доктрины, в т.ч. и национализм. Он отмечал: «Мені здавалося, що в природі Божій і людській є така величезна шкала відмінностей, що вибирати з них лише якусь одну, як єдино незаперечну, було б супротивно тій самій природі Божій і нерозумно природі людській». Поэтому Самчук предпочитает совмещать доктрины, делать из них «коктейль»: «Консерватизм плюс прогрес, націоналізм плюс соціалізм, реалізм плюс романтизм, матеріалізм плюс ідеалізм — разом це формула, це синтез, рівновага, баланс плюса і мінуса, а також і добра і зла».

Можно даже говорить о «постмодернизме» Самчука. Писатель готов признать, что каждая доктрина по-своему является истинной — правда, лишь частично. Однако он против того, чтобы делать доктринам алтари, а тем более убивать за них «людей другой веры».

Не раз в своих произведениях писатель обращался к проблеме человека, которую он рассматривал в разных аспектах. «Людина, — отмечает Самчук, — є дійсно твір також соціальний, але передусім є твір Божий, з дуже численними, складними завданнями і прикметами. Людина не лишень є бідна чи багата матеріально, вона може бути також бідна чи багата духовно, фізично, біологічно. І не лише соціальний клімат впливає на її формування, а й географічний, а також, і то в першу чергу, саме той, що його звемо духовним. Наша свідомість щойно тоді себе виправдає, коли вона буде обіймати усі ті складні процеси взаємовідношень процесів людських, які виповнюють універс живої і неживої природи».

Находясь в многообразном мире, где идет игра разных элементов, человек оказывается в круговерти борьбы. Писатель исходил из того принципа, что жизнь — это соигра ее элементов, которые часто являются взаимно противоположными. Самчук считал, что «боротьба є справжнім феноменом життя». И она «мусить бути керована не лише сліпим інстинктом як анархія діяння, а також свідомою волею, як організована функція». Собственно, борьба — это действенность. К тому же действенность разумная, что дает возможность человеку утверждать себя на земле. Самчук пишет: «...треба одного: свідомої, розумної, ініціативної людини. Так. Людини і більше нічого. Нам іноді кажуть: немає капіталу, тяжкі обставини. Вимовки. Капітал є річ, яка не падає з неба. Капітал здобувається. Умови ніде не бувають легкі».

В контексте такого понимания борьбы интересными кажутся рас суждения Самчука о героизме: «Дійсним героїзмом життя є витримати і перемогти у всіх обставинах. Без огляду на те, як і де вони складаються. Дійсним героїзмом є передусім холодно і речемо зважувати події, належно їх оцінювати й відповідно до цієї оцінки діяти, інакше кажучи, дійсним героїзмом є не стратити тієї основної риси, якою є наша внутрішня рівновага». Собственно, писатель говорит не об эмоциональном героизме, а о героизме разумном.

Однако не только действенный, разумный героический человек является идеалом Самчука. Этот человек должен иметь еще такие важные характеристики, как чувство достоинства и национальное сознание. Эти черты характеризуют европейца: «Почувати себе людиною, — отмечает писатель, — почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступуваннях — ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить стратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя».

Что касается национального сознания, то это, по мнению Самчука, «...перша передумова широкої свідомої і творчої чинності взагалі...»  Писатель осмысливает человека как представителя национального сообщества: «...кожна особистість — це лише звено великого національного ланцюга, яка, будучи сама собою, не уявляє ніякої вартості». Масса, которая не имеет национального сознания, это — «чернь, ...безлика, без’язика юрба».

Соответственно, писатель рассматривает денационализацию как зло: «Денаціоналізація — це те саме, що коли б хтось порядну, з моральними основами жінку силою зводив до ролі повії. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером». «...величезна частина нашого, особливо міського, населення, — отмечает дальше Самчук, — з національного погляду уявляє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні однією мовою. Це не є нарід. Це — чернь, це безлика, без’язика юрба... Соромно, боляче і огидно бачити таке явище на європейському суходолі, на березі Дніпра, на вулицях Києва 1941 року!» К сожалению, эти слова и сегодня звучит актуально.

Однако в своих рассуждениях о национально сознательном человеке Самчук был далек от консерватизма и показательного патриотизма, чем часто грешили украинские политические и культурные деятели. В этом смысле очень интересными являются размышления писателя о селе и городе. Ведя речь о консерватизме украинских крестьян, он оценивает его положительно в том смысле, что тот помогает поддерживать народные традиции на селе. Но с другой стороны, консерватизм ведет к хозяйственной и бытовой отсталости. «Наше господарське знаряддя часто-густо зовсім примітивне, — пишет Самчук. — Мало машин, мало моторової сили. Наша худоба — рогата й тяглова — переважно поганої раси, погано плекана... Наші сільські дороги й вулиці, як правило, суцільні багна, чи рови, по яких у певну добу року тяжко пройти. Гігієнічні умови нашого села винятково мізерні».

Писатель, кстати, критически относится к представлению образов села и города в украинской литературе. Это представление, по его мнению, не является конструктивным. «...в уяві українського поета, — отмечает он, — тільки село є місцем, «де серце відпочине», бо воно «наше», а місто-город «німецьке, або турецьке, а може, то московське»... Однак тут маємо діло не з категоріями чужого чи свого, а з самим духовним наставленням, етичним мірилом і моральною вартістю. Це вислів ідеалу, за яким має формуватися моє Его, Я, а тим самим моє соціальне, політичне і господарське кредо, тобто вірування. Загально це вислів філософської концепції нашої людини».

Самчук настаивает: село нужно изменить, модернизировать, европеизировать. Однако это далеко еще не все. Если украинцы хотят стать полноценной нацией, то должны «завоевать города»: «Передусім мусимо завоювати і психологічно освоїти наше місто. Місто — це розум народу, і той розум мусить бути наш».

Как видим, позиция Самчука относительно оппозиции село-город заметно отличалась от тех представлений, которые существовали в украинской литературе и украинской культуре. И сегодня его рассуждения о «завоевании» украинцами городов актуальны.

Еще одним аспектом, где проявил себя Самчук как мыслитель, является его тонкая и вдумчивая критика большевистской доктрины. Хотя мы, казалось бы, распрощались с коммунистическим прошлым, оно так просто не отошло. Немало его остатков живет и дальше.

Писатель упрекает большевиков прежде всего в том, что они «одномерно» понимают человека. «Лихо комунізму, — отмечал Самчук, — не в тому, що він існує в «Капіталі» Маркса і мавзолеї Леніна на Червоній площі Москви, а в тому, що його ісповідники переконані, що це виключність і разом з тим спасальні рецепти на всі людські недомагання. І саме в цьому їх слабкість, їх неспроможність і їх вбогість. Заперечуючи інакомислячих, вони тим самим заперечують і самих себе, бо відкидають співгру творчих елементів цілості життя. Вони не бачать мети життя взагалі, бо вони звели його до мізерії, п’ятирічок, жилплощі, а в разі відчаю — до кулі в потилицю».

Большевистская практика, по мнению писателя, делает человека «безликим», «обезличенным» существом, которое не имеет развитого чувства достоинства. Не удивительно, что большевики ориентированы на показную гигантоманию, которая игнорирует элементарные жизненные потребности человека. «Конкретна большевицька сатрапія, — вважав Самчук, — постійно, систематично і майже цілево творила сама для себе замкнений круг певної культурно-цивілізаційної дійсності, і та дійсність ніяк не була Европою, але й вона не була і Азією. Пів-Європа, пів-Азія... Роздвоєний психологічний комплекс і така сама його життєва практика... Снага «догнати і перегнать», снага здвигати піраміди, китайські мури... Снага показовості, без конкретної уяви про життєву мудрість, ефективність... Не було там дійсного бажання ліпше і доцільніше жити. А коли було, то затемнювалось безліччю дивовижних забобонів, яких завданням було знівечити найкращі початки. Не було там тієї найбільшої мудрості, яка характеризує європейця, що все, що робиться, мусить робитися розумно і цілево. Іноді видається дивним: нащо творити гіганти, коли все населення країни не має найдрібніших речей, найзвичайнішого побуту...» Гигантомания, кстати, имела свой выраженный антропологический аспект. Ее задачей было «ошеломить» и «разбить» человека, чтобы он чувствовал свое ничтожество перед «великими творениями».

В целом Самчук пытался осмыслить актуальные проблемы украинства, те вызовы, с которыми украинцам пришлось столкнуться в ХХ в. И часто делал он это в плане философском, используя наработки преимущественно немецких мыслителей.