«Не гріє сонце на чужині...»

Як відомо, усі щасливі люди схожі одне на одного. А от нещасливі кожен наособицю. І фільми так само. Фільм «Тарас. Повернення» Олександра Денисенка якраз із нещасливців...

«ТОЙДІ ПОВІСИЛИ ХРИСТА, Й ТЕПЕР НЕ ВТІК БИ СИН МАРІЇ»

Ще 2012-го року сценарій  Денисенка переміг у конкурсі, одначе до зйомок справа дійшла тільки у 2016-му.   Завершили роботу над фільмом в кінці 2017-го, отже глядачі мали побачити стрічку у 2018-му.

І що ж? А нічого. Роздрай демократії —  дистриб’ютори сприйняли картину кисло й без ентузіазму: мовляв, глядачі на таке кіно не клюнуть. Ну справді, картина не проста для сприйняття, хоча в ній начебто ж немає нічого зашифрованого. Історія останніх місяців перебування Тараса Шевченка у Новопетрівській фортеці на Магистау, у Казахстані. Цар уже підписав указ про звільнення, одначе ж Російська імперія безбережна й без країв — коли ще зберуться той указ виконати...

До речі, воно й нині так — фільм про лукавство імперське. Цар-батюшка не дає команди когось убивати чи, не доведи, Боже, труїти — чиновний муштрований люд має певний «коридор можливостей», сам вирішує, у який спосіб інтонувати бажання коронованої особи.

Гм, а хіба в Україні — сколкові імперському — не так? Фільм зроблено значною мірою за бюджетні гроші, фільм про Тараса Шевченка — то ж мусите показати. Обирати належить тільки формат кінотеатрального показу.

А от і ніц, кінопрокат у нас незалежно-приватний, сам чорт йому не указ. Тільки ж виходить, бюджетні гроші пущено на вітер, отой самий пустельний вітер, який розносив пожарище у казахських просторах (той вогонь залишився на одному з малюнків Шевченкових, він же палахкотить і у фільмовому кадрі), І  той самий вітер гуляє нині і в  Україні, випалюючи степи, ліси і людські домівки. Що вигорають душі людей при цім, то вже нікого не обходить.

Так що фільм дещо таки кодує, його автор спрограмував долю свого дітища. Тільки хто нині здатний декодувати сенси і образно-смислові комплекси — таких усе менше.

Утім, знайшлися. Громада повстала. На чолі жінки, звісно, як це й робиться нині за дивовижної інертності чоловічого, сказати б, «матеріалу» (з нього все рідше можна пошити щось вартісне, у чому не соромно перед людьми показатись). Олеся Кривопиша та інші громадські активісти таки домоглися свого — у цьогорічному квітні Денисенків фільм мав з’явитись у прокаті. Та коли ти вже нещасливий — то фундаментально: коронавірусний вітерець закрутив свою пилюку-пилючку і застував  білий світ.

Прокат тільки тепер, у вересні-жовтні. Ентузіазму мас фільм, звісно, не викликав. Не в останню чергу тому, що нині похід в кінотеатр виглядає замало не як культурний героїзм — як не як ризикуєш здоров’ям.

РАБИ, ПОДНОЖКИ, МАЛОРОСИ...

А все ж, а все ж — фільми про Тараса Шевченка знімаються у нас дуже рідко, здавалось би, такі витвори просто приречені на увагу суспільства. Навіть з негативною конотацією. Бо ж коли для росіян Пушкін «это наше все», то для українців Шевченко мусить бути навіть чимось більше, ніж просто «ВСЕ». Творець національної міфології, тих скреп, на яких тримається Україна — не випадково ж над Майданом витав його образ: і в 2005-му, і в 2014-му.

Однак чим далі, тим сильнішою є підозра, що для більшості українців ніяке він не «все», а просто нудний дядько у кожусі, зі своїм «Кобзарем» із шкільних хрестоматій. «Як умру, то поховайте» — ага, сам сказав, а ми що ж, ми той заповіт і виконуємо: достоту так.

Ні, 9 березня квіточки покладемо до пам’ятників, начальство зблисне натхненними очами і щось навіть декламаційно проголосить, з цитатками із самого. Але то 9 березня, а з буденним життям Шевченко ніяк не асоціюється.  Хоча б тому, що любив Україну і не любив малоросів, малоросійство як жахітний привид, який ту Україну щораз штовхає до прірви.

Тому читати Тарасові вірші річ малоприємна і руйнівна для душевного комфорту. «Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття ваші пани...» — ну як от се читати медведчукам і бойкам, з рабіновичами включно?  Як і тим, хто істерить щодо нашої «європейськості», виступаючи в ролі сміття — тільки вже не варшавського, а вашингтонського. Обидві ж когорти «наших / ваших панів» котять Україну кудись подалі від самої України — і мало-роси, і недо-європейці. Не кажучи вже про фундаментальну орієнтованість побільше вкрасти, щоби й на тому світі розкошувати.

Тому й бояться Тараса Шевченка, тому й бачити його не хочуть. І на самій горі, і на самому низу таких чимало. Бо лучче какось без от сих витребеньок — вписався у тренд і пливи собі у даль світлу.

Режисер Олександр Денисенко — іншого роду-племені. Син режисера Володимира Денисенка і акторки Наталі Наум, які колись витворили фільм «Сон» (1964), про молодого Шевченка, зіграного Іваном Миколайчуком. Брат актора Тараса Денисенка, який зіграв Тараса у серіалі «Тарас Шевченко. Заповіт» (це 90-ті, режисер Станіслав Клименко). Учень, по акторському факультету ВДІКу, Сергія Бондарчука, який зіграв головну роль у фільмі «Тарас Шевченко» (1951) Ігоря Савченка.

Як бачимо, тут вам інша історико-культурна генетика. Люди, нею народжені, не бояться Шевченка, не бояться України — вони прагнуть жити нею, їхні мислеобрази заточені на творення нових світоглядних шарів, посунення культурного горизонту... Це може подобатись чи не подобатись, прийматись чи заперечуватись — але робити вигляд, що їх просто не існує, це вже замежево аморальна позиція. Як на мене, звичайно.

«ПРОСТО ХОТЬ ДАВИСЬ...»

Отже, якими є головні удачі (на мій погляд) фільму «Тарас. Повернення»? Перша з них — пластичний, зоровий ряд (оператор Олександр Кришталович, художник Ігор Філіппов). Основні натурні зйомки відбувалися у Казахстані, і вибір об’єктів напрочуд вдалий, продуманий до дрібниць. А головне — суголосний самому Шевченкові.  Згадаймо Шевченкових «Близнецов»: «При такой декорации возможно только мертвое молчание, прерываемое  тяжелыми вздохами, а не звучными песнями». Це про Орську кріпость, 250 верст від Оренбурга.  Ось куди запровторили поета і художника, із забороною писати і малювати, з наказом просто виключитись із життя, просто вмерти.

Тут мимохіть пригадується, що кращими епізодами уже згадуваного фільму Савченка є ті з них, що зняті в пустелі, у солдатській неволі. Геній оператора Данила Демуцького дозволив римування стану душі Поета і пустельного пейзажу.

Справді, Шевченко не міг це сприймати не трагічно. «Настоящая пустыня,— писав він в одному з листів 1852 року,— песок да камень; хоть бы травка, хоть бы деревцо — ничего нет. Даже горы порядочной не увидишь — просто черт знает что! смотришь, смотришь, да такая тоска  возьмет — просто хоть давись; так и удавиться нечем». 

От як не умерти — духовно і фізично — посеред цієї пустелі? Шевченко, за версією автора стрічки, вижив, включивши на максимальну потужність свій внутрішній світ, повсякчас творячи паралельну реальність. Духовно він продовжував жити в Україні, жити її долею, її драмами, її образами, які він і творив. Картина і починається з цього: Шевченко на березі Аралу, недільної днини і в своїх світах. Звідки його вириває служивий,землячок (Богдан Бенюк, як завжди, неповторний і дивовижно природний, точний у кожному порусі свого персонажа).

А далі — далі в кадрі з’являється гористий пейзаж, у якому оператор Кришталович, разом з режисером, побачив і почув стільки фантастично-неземного, сказати б «місячного» (так колись у фантастичних фільмах показувати місячні довкілля). Він, здавалось би, чужий, далекий, щось прямо протилежне українській пишноті.

Аж ні, пейзаж той добре вписується у чільну фабулу картини. Бо Шевченко щораз пірнає у ті згірки (білясі, вигорілі під сонцем, вицвілі) й пагорби, розчиняючись у них. Коли не зчитувати от сей візуальний, з легким аудіо-підігрівом (остання робота в кіно музичного генія Мирослава Скорика), образний шар — тоді лишається суто літературно-лігвістичний хід, прісний і малопродуктивний.

Аж ні, ті згірки дарують Поетові відчуття вертикалі — он же як він шугає згори вниз, і тіло його привчене до струсів і побиття об земну твердь. До того ж, тут він сам по собі («Ти живий тут»,— говорить Поетові Катя), тут він говорить українською, тут спілкується зі своїм польським побратимом Мацеєм Мостовським (Роман Луцький) і Катею (Акнієт Оринтай), дочкою вождя одного з тамтешніх племен, яка говорить своєю мовою, зрозумілою Поету. Мовою, яка, до речі, не перекладається у фільмі — її фонографічна природа одкрита для нас, вона є такою, як є.

Це не гори і згірки, це інтимно прогрітий Шевченковою душею простір — той самий, що і врятував його. Так виходить за переконливою, треба визнати, логікою фільму.

«НАЩО ВЖЕ Й БОГА ТУРБОВАТЬ, КОЛИ ПО-НАШОМУ НЕ БУДЕ»

Так, гори казахськії і порятували. Вони й замінили йому оту «крихітку землі Із-за Дніпра мого святого», якої просила  душа. Замінили. Інакше б не вижив. Середовище російських військовиків, відтворене у фільмі Денисенка, не залишає ілюзій — мало не абсолютна бездуховність, помножена на здичавілу жорстокість.

Щоправда, сім’я коменданта фортеці Іраклія Ускова (дуже вдала, з точно обраним психологічним профілем персонажа робота Юрія Шульгана) і його дружини Агати давала можливість Шевченкові теж випадати в зони такого собі Інтермецо, духовного одпочинку.

Ганна Топчій в ролі Агати стала для мене відкриттям. Ламка душа,  яка налаштована на те, аби почути струни, ламані-переламані, Шевченкової душі. Її ж власна розривається між чоловіком, у якому стільки кострубатого і в той же час ніжно-тремтливого, і Поетом, вірші якого вона розуміє як ніхто інший в от сих пустельних просторах.

І як точно оцінює Агата суперечність Шевченкової музи. Так, він налаштований на творення краси, одначе ж краса та незрідка застує світ, роблячи його незрозумілим і несприйнятним. Світ навколишній надто грубий, його звучання не перебити Поетовим словом, його музикою.

І, нарешті, безсумнівною удачею є сам Тарас Шевченко у виконанні театрального художника і актора  Бориса Орлова. Аж ніяк не монументальної фактури (а власне таким і був Шевченко), він повсякчас живе в кадрі не зовнішнім, не чимось фіксованим у скульптурно-»виразних» позах, ні. Тут саме внутрішнє життя, яке є достовірним і кінематографічним, себто таким, до якого підключаєшся одразу, з першого кадру.

 Не всім подобається, не всіма сприймається нова картина Олександра Денисенка. Але ж варто визнати: це робота митця, який пізнав матеріал Шевченкового життя на багатьох рівнях — пізнав, аби ми рушили до нових прочитань, нового розуміння національного генія.

Так що як знати — може у майбутньому цей фільм і полишить зону нещасливства...