«Будь-який текст — це завжди зібрання тіней...»

КНИГА НАРОДИЛАСЯ...
    — Сергію Васильовичу, вітаю вас із виходом нової книжки! Та ще й про таку надзвичайно цікаву постать, якою був, є і буде завжди Іван Миколайчук.
    — Дякую. Появою книжки я зобов’язаний видавництву «Дух і літера», її керівнику Леоніду Фінбергу — вони працюють просто фантастично, пропонуючи читачеві десятки книжок інтелектуального штибу, десятки і сотні. Так само вдячний Українському культурному фонду — за фінансову підтримку проєкту!

— Книжка вийшла в серії «Постаті культури»...

— Так! Дуже добре, що така серія з’явилася в Україні. Люди мого покоління знають російську серію книжок «ЖЗЛ» («Жизнь замечательных людей»), яка виходила (і виходить нині) упродовж багатьох десятиліть. Більшість тих книжок відзначає високий літературний рівень, наукова достовірність викладу історичних подій, цікавість і притягальність для читача. Останнє є обов’язковою умовою — текст може бути науково доказовим і аргументованим, але якщо він не цікавий, не читабельний — усе, пиши пропало.

— Із того, що вже вийшло в серії «Постаті культури», щось вам подобається?

— Звичайно! Наприклад, книжки Леоніда Ушкалова (як жаль, що він пішов з життя!) про Григорія Сковороду і Михайла Драгоманова, «Лицарі голодного Ренесансу» Дмитра Горбачова (номіновано на Шевченківську премію) — про український мистецький авангард (якраз Горбачов його й українізував, це подвиг його життя!). Або «Повість про Миколу Зерова» Володимира Панченка — захопливе читання. А ще «Коло Якутовичів» Катерини Рапай — про родину знаменитих художників і власне людське і культурне коло, яке витворилося навколо них. Сергій Параджанов, скажімо, який і сам творив свій, особливий космос — такий притягальний і такий, що провокував нові мистецькі галактики.

До речі, у тій же серії «Постаті культури» минулого року з’явилась книжка «Сергій Параджанов. Більший за легенду». Її автори — знаний всіма нами Іван Дзюба і його дружина Марта, чиє вигострене око і чия пам’ять значно розширюють образ великого митця, доповнюючи його унікальними подробицями.

— Параджанов, напевно, є і у вашій книжці про Миколайчука?

— Так! Фільм «Тіні забутих предків» — з нього починається Миколайчук. Починаються й містерії його життя. Що таке містерії, чому це поняття винесено мною у титул книжки? Це священнодійство, сукупність магічних дійств... А в середньовічному театрі містерія це жанр такий, заснований на біблійних, євангельських сюжетах. Так от, на мій погляд, цей жанр постає в модернізованому варіанті, у явищі, яким було Українське поетичне кіно. Хоча правильніше і коректніше називати його міфопоетичним кіно, оскільки воно ґрунтується на міфах, на обрядових дійствах... Досить пригадати ті ж таки «Тіні...» — похорон, сватання, весілля, різдвяні обряди...

Був колись такий критик московський — Михайло Блейман. У своїй статті «Архаїсти чи новатори?» він дивувався: «Тіні...» і ряд інших картин базуються на архаїчному матеріалі, а в підсумку виходить якесь авангардне кіно. Так, авангардне! Навколо Параджанова тоді, на початку 1960-х, сформувалося коло митців (Іван Дзюба, Георгій Якутович, Григорій Гавриленко...), які несли в собі нові ідеї. Помножені на традиції національної культури! От ці традиції буковинський гуцул Іванко Миколайчук знав достеменно.

Та що там знав — він їх всотав з дитинства. Народився і виріс Миколайчук, як відомо, у селі Чортория (сама тільки назва чого вартує!), а в сусідньому, Вашківцях, на Василя й Маланку празникували таку собі Переберію (від слова «перебиратися», перевдягатися) — український різновид карнавальних дійств. Тому так органічно другокурсник театрального вишу увійшов у картину! А ще ж паралельно знімався і в ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» Володимира Денисенка.

Я запитав якось Ларису Кадочникову, що зіграла роль Марічки у «Тінях...»: «Ви вже мали досвід акторський, в театрі й кіно. Чи відчували ви, що поруч в кадрі — «зелений» студент-другокурсник?» Відповідь була такою: «Ні, Іван виглядав як зрілий актор». А все тому, що він увійшов у світ, добре знайомий йому. Без нього фільм був би інший.

— У ролі Івана мав бути інший актор?

— Так, Геннадій Юхтін, чудовий російський артист. Чудовий, але він просто з іншого світу культурного. До речі, і у «Сні» був уже затверджений інший актор, Микола Губенко... У книжці я потрактовую це як одну із містерій Миколайчукового життя — от сі заміни. Починаючи з тексту повісті «Тіні забутих предків» Коцюбинського — виявляється, мати Івана Палійчука мала підозру, що замість її біологічного сина їй підклали іншого.

Обмін долею... Миколайчук мав грати Ореста у «Білому птасі з чорною ознакою». Одного з братів Дзвонарів, який стає вояком УПА, воює з Червоною армією. Але партійне ЦК заборонило: як то, актор, який грав Кобзаря, зіграв більшовика у «Комісарах» Миколи Мащенка — і щоби постав «бандерівцем»? Ні. У підсумку Миколайчук зіграв іншого Дзвонаря, Петра, який іде в Червону армію, а потому будує колгосп. А Ореста зіграв Богдан Ступка, практично нікому доти не відомий артист зі Львова. І сталося — щось там відбулося, з тим обміном ролями... І це ж не одна така історія — при бажанні про все це можна прочитати у моїй книжці.

— Тобто ви прочитуєте певні метаморфози у творчій і життєвій долі Миколайчука крізь призму містичних сюжетів?

— Значною мірою. Справді так, і сам Миколайчук не раз це підкреслював. Він узагалі любив фантазувати, прозирати містичне дно тих чи інших колізій. Скажімо, саме народження його... 15 червня 1941-го, за тиждень до того, як німецькі війська увійшли на нашу територію. 22 червня батько поїхав забирати матінку Іванову і малого Йванка, аж тут бомби... Чи так було, чи ні — хто вже те знає? Було так, як Іван розказував — і ніяк по-іншому!

— Щось нове в Миколайчукові одкрилося для вас?

— Я знав його за життя, з кінця 1979-го. Ні, я не належав до кола його друзів, але ж знав. Одначе правильно колись сказав італієць П’єр-Паоло Пазоліні: по смерті людини ми починаємо заново монтувати її життя. От і я в книжці щось своє монтував...

Монтував короткими планами. Знаючи особливості техніки читання сьогоднішньої публіки — вона ж не любить довгих текстів. Так от, кожна главка складається із текстів, кожен з яких завбільшки у 2-3 сторінки, не більше. Не новели навіть — новелетки. Приклад — Містерія друга. Народження. Главки такі: «Образок містерійний: Народження під наглядом Смерті, або Як Чудо сотворилось», «Неугодний Сатані», «Дещо про Орестею», «А ми автори!», «За дверима стояв красивий, як Бог, Іван», «Могилу викопано»... «Напрям — на Голгофу, або «Перевірте свої годинники» (1965), «Іван та смерть. Начерк містерії», «Іван у раю».

— Іван у раю?

— У раю! Там він зустрічається з Параджановим... Розмовляють... Параджанов колись сотворив ляльку під назвою «Параджанов у раю» — місце своє у потойбіччі спроєктував. Там вони і є нині, з Іваном разом.

— А «Перевірте свої годинники» — це історія фільму за сценарієм Ліни Костенко і Аркадія Добровольського?

— Вона, та історія. Миколайчук знімався у першій версії, недознятій, забороненій, спаленій. Теж містерія. Містерією виглядає і його картина «Вавилон ХХ», і незреалізований задум «Украденого щастя» за п’єсою Івана Франка — Миколайчук мав поставити фільм і зіграти в ньому обидві чоловічі ролі (так!), та ще й самого Івана Франка на додачу...

— Багато таких історій у вашій книжці?

— Чимало. Хочу запропонувати фрагмент із книжки, де ви почуєте Івана Драча, співбесідника Миколайчукового і друга вірного (я був свідком деяких бесід їхніх). А з тим разом і самого Михайла Коцюбинського — з ним, автором «Тіней...», так само ж містерійні колізії поставали, не міг же він лишатись у ролі статичного спостерігача, коли його текст на екранне полотно перекладали!

— Як придбати вашу книжку?

— Найпростіше (і дешевше, до речі) — зайти на сайт видавництва «Дух і літера» і замовити мою (нашу!) книжку. Сьогодні читають не дуже охоче. Тож сподіваюся на містерійні повороти й тут — що читачів буде чимало. Наперед усім їм дякую красно! Й Іванові Миколайчукові, у першу чергу. Мені з ним було надзвичайно цікаво!

Фрагмент із книги Сергія Тримбача «Іван Миколайчук. Містерії долі».

ГЛАВА «ТІНІ МОЛЬФАРІВ, ЗЛИХ ДУХІВ, ЩЕЗНИКІВ»

На «Предках» було чимало всілякої магії. У мене, скажімо, велике підозріння, що молодий тоді слухач Вищих сценарних курсів Іван Драч не курсами тими був посланий на зйомки фільму (на кшталт практиканта), а делегований самим Коцюбинським.

Якось я запитав у Івана Федоровича:

— З Параджановим ви товаришували, з Іллєнком і Миколайчуком, з Осикою дружили... А з Коцюбинським у яких стосунках були?

— Та в яких же? Робочих. Довелося трохи поправити, доповнити...

— Кому — вам?

— Ні. Чендею Івану, Параджанову. Вони ж удвох писали. А я сидів у кутку і підказував іноді.

— Це коли незабута тінь Коцюбинського в іншому кутку ворушкалась незадоволено?

Драч поглянув стривожено.

— Звідки ви знаєте?

— Та звідки ж? Ми з Михайлом Михайловичем в один день народилися. Іноді він мені дещо розказує. Являється... Тільки останнього разу чомусь російською говорив.

— Це він, мабуть, не з вами, а зі своєю коханкою, Аплаксіною. Я сімнадцятого так само народився — тільки жовтня.

— А це правда, що саме ви підказали поділити «Тіні...» на новели? Бо не монтувався матеріал.

— Я. Так, я — і засумував чомусь.

Лариса Кадочникова розповідала. Уперше показують «Тіні...» на кіностудії. Вмикається світло, усі мовчать. Ох, що ж це буде?

І тут Іван Драч обізвався — одним словом:

— Геніально! Геніально!!

А за ним й інші: геніально! А якби не сказав, або хтось інший бовкнув що, навіть протилежне?

Ні, не могло так бути — в залі, у куточку, поруч із Драчем сидів він — Михайло Михайлович Коцюбинський. Тієї миті він забув навіть про Аплаксіну... Геній слова поцінував генія кіно.

І Миколайчук постає (у спогадах про Ірпінські розмови того ж 1980 року, але не тільки; тут не без містерії):

— А зі мною як було? Марічка, дружина моя, коли вступив в інститут Карпенка-Карого, подарувала мені дві книжки, одна з них називалась «Тіні забутих предків».

Я:

— Пам’ятаю, ви мені про це розповідали. Коли в Ірпені гуляли зимовими доріжками і назустріч нам ішов чоловік. Холодно було, а він лису свою голову непокритою тримав...

— Так, хоча комір пальта був піднятий, вуха закривали.

— І ви, Іване, сказали одне слово: Коцюбинський, я його знаю. А я у відповідь: це він, поспішає на побачення зі своєю коханкою Аплаксіною.

Драч пожвавлюється:

— Аплаксіна! Михайло Михайлович написав їй чимало листів.

— Чекай, Іване, я не сказав важливу річ: уже наступної ночі опісля подарунку Марічки, мені наснився Коцюбинський. Отака-от доріжка, як в Ірпені, і він ішов нею. А поруч — жіночий ситлует.

— Я ж кажу: Аплаксіна — заусміхався Драч.

— Ні, фігура жіноча була не дуже ясною... туманець такий... Іване, ти що, був знайомий з Аплаксіною?

— Та ні, це Тимофій Левчук був знайомий з нею, коли фільм про Коцюбинського знімав. Сергію, запитайте в нього.

— Запитаю.

— І в Стебуна ще поспитайте...

— До чого тут Стебун?

— До того, що із вредністю був чоловік. Уже в тридцяті прийшов до Аплаксіної... А вона чи не сліпа була на той час... І, дізнавшись про любовні листи від Коцюбинського,  випросив їх у неї. А потім, без її відома, видав книжку тих листів. Іване, ти пишеш своїм коханкам листи? Ну, відповідати не обов’язково... Але цей випадок затям...

— Ти весь час гребеш човника кудись убік. Я ж не про це, я про те, що у тій неясній жіночій постаті я пізнав свою Марічку.

— Свою чи позичену? — знову заусміхався Драч.

— Яку ще позичену? — це вже я вирішив уточнити.

— По «Тінях забутих предків». Ларису.

— Кадочникову?

— Вона, вона гуляла з Коцюбинським. Ні-ні, вона тоді була смертно закохана в Юрка Іллєнка, як і він у неї. Так що тут усе чисто, цело і мУдрєно, як каже «спісователь» Безпредєльченко.

— Хто то є?

— Пане Драчику, пане братчику, ти збиваєш мене з сюжету.

— Стій, докажу. Ми ж пам’ятаємо, якою була Кадочникова на початку зйомок. Московська дєвушка, із «Соврємєнніка», вах! Яка тут могла бути Марічка, гуцулка? Современна хіба що. А кілька прогулянок і бесід з Коцюбинським — і Марічка Гутенюкова, одна до одної. Про Юрка Іллєнка і говорити нічого — москалюга був той іще... А як зняв!?! Тому Коцюбинського я би прописав у титрах фільму — не тільки як автора повісті, а й як автора кіномістерії в цілому. Він усіх, починаючи з Параджанова, обертав обличчям до отої містики гуцульського життя.

— Сергію, — звертається до мене Миколайчук, — з цим професором від поезії неможливо про щось говорити. Кадочникова гуляла з Коцюбинським... Не бачив, не знаю. А моя Марічка таки гуляла з ним. Після такої прогулянки вона побігла у книгарню і купила мені книжку «Тіней...».

— Книжку «Тіней...» — добре сказав. Будь-яка справжня книга є книгою тіней, це так. Кожен письменник є колекціонером тіней...